Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

— Подивіться! — вигукнув Джордж. — Я знову на ногах! Усе не так погано, авжеж? — він кволо всміхнувся нам і додав: — А ось вам і доказ! Ці цукерки... вони всі для мене?

18

Хоч як насторожив мене дарунок Фло, — я підозрювала, що вона просто витягла цю коробку з Темзи, висушила цукерки на березі й спакувала назад, — ми раділи, що Джордж зацікавився ним. Саме цей шоколад підтримав його на силі під час нашої наступної тривалої розмови.

Ніхто не заперечував винахідливості Локвуда, не відкидав сміливості його плану. Проте небезпека, пов’язана з його здійсненням, видавалась такою страхітливою, що Локвудові довелося застосувати всю свою переконливість і наполегливість, щоб умовити нас хоча б обговорити його пропозицію. Сама думка про створення порталу на Той Бік просто в нашому будинку видавалась неймовірною.

Давно вже відомо, що будь-яке Джерело — хоча б таке, як наш череп у склянці, — утворює невеличку дірочку, крізь яку з Іншого Світу до нас може потрапити привид. Ідея «потойбічної брами», вигадана шаманами, чи порталів, над якими таємно працювала агенція «Ротвел» (і, напевно, Маріса Фіттес), була лише розвитком цього принципу. Якщо зібрати в одному місці багато Джерел, то їхня спільна сила утворює велику діру між світами — портал до Іншого Світу, досить потужний, щоб крізь нього можна було пройти й повернутись назад. Захисний засіб для такої мандрівки теж відомий — та сама шаманська накидка. І до того ж треба стримувати натовп оскаженілих привидів, не давати їм прорватись до нашого світу, а для цього треба надійно запечатати портал залізом. Що ж до самого походу на Той Бік, то справа ця вкрай небезпечна, про це ми з Локвудом знали з власного досвіду.

— Почнімо з того, що там страшенно холодно, — зауважила я. — Та й пересування Іншим Світом потребує серйозних фізичних зусиль, навіть у накидках. Невже ти готовий знову пройти через це, Локвуде?

— Якщо це єдиний спосіб вижити, то, звичайно, готовий, — відповів Локвуд.

— А ще не забувайте про привидів. Ротвел, пам’ятаю, запечатував портали масивними залізними ланцюгами... а що, коли духи все ж таки прорвуть їх?

— Не прорвуть. Ми зробимо надійне коло.

— Забудьте ви, врешті-решт, про привидів у порталі! — вигукнула Голлі. — Краще подумайте про мерців на Тому Боці! Їх там сила-силенна, як мух!

— Правда, — підтримав її Кіпс. — Тут у нас привидів — раз-два й нема, а скільки з ними клопоту! А вдертися до Іншого Світу — все одно, що осине гніздо розворушити. Ви ж із Люсі самі розповідали, як мертві тягнуться до живих. Ви тоді ледве втекли від них!

Локвуд хитнув головою:

— Річ у тім, що тоді нам довелося тікати сільським путівцем. А тут ми з порталу вийдемо лише до іншої версії будинку № 35 на вулиці Портленд-Роу. Вийдемо й переждемо.

— А чи вистачить нам Джерел? — поцікавилась я.

— Пригадай ту енергію, яку випромінює Смертний Вогонь над ліжком моєї сестри, — відповів Локвуд. — Її вистачить принаймні на половину порталу. А ще візьмімо купу всіляких артефактів з кімнати Джесіки, та ще оці штукенції, розставлені й розвішані по всьому будинку... — він кивнув у бік передпокою, де на полицях стояли запечатані горщики й тикви. — Мої батьки зібрали їх для нас, — бурмотів він далі: — для того, щоб ми скористались ними. Я певен, що й сестра не заперечила б, якби ми спорудили портал у її кімнаті. Вона неодмінно допомогла б нам утекти звідси.

Знову запала тиша. Ніхто не знав, як на це відповісти.

— А що робити з Джорджем? — запитав нарешті Кіпс. — Він ледве на ногах стоїть! Чи переживе він такий перехід?

— Я не думаю, що це триватиме довго. До того ж пригадай отих стариганів з Товариства Орфея. Вони не раз відвідували Інший Світ, і нічого з ними не сталось.

— У них була сила всякої зброї, — заперечила я. — Навмисне пристосованої для того, щоб відганяти духів.

— Або оті чудернацькі ходулі, — підхопив Кіпс. — У нас таких немає.

— Кому вони потрібні, оті залізяки?! — вирячив очі Локвуд. — Чи оті дурні пукалки? Кажу вам, що на Тому Боці ми перебуватимемо лише кілька хвилин! Будьте певні: тільки-но Вінкмен та його люди побачать наш портал, як накивають п’ятами за милю від будинку! А зробити його ми цілком спроможні. Що скажеш, Джордже?

Джордж на той час уже встиг упорати майже половину цукерок, водночас потихеньку перемовляючись із Фло. Почувши запитання, він обернув до нас своє вкрите синцями обличчя, пильно подивився на цукерку з горіховим кремом, яку саме тримав у руці, акуратно поклав її назад до коробки й відповів:

— Спробувати, звичайно, можна. Зробити залізне коло й ще до вечора завантажити його Джерелами, — він поправив на носі свої розбиті окуляри. — Особисто мені цей задум дуже подобається. Я охоче поглянув би на Інший Світ.

— Оце то сила духу! — схвально кивнув Локвуд. — Браво, Джордже!

— І не тільки сила духу, — провадив Джордж, — а й воля до життя, щоб віддати Марісу та її друзяк до суду. Вам, напевно, цікаво буде знати, що минулої ночі я прочитав «Таємні знання» — ту саму книжечку, яку ви ласкаво роздобули для мене в Товаристві Орфея. Відразу скажу, що ваш похід не був даремним, і навіть поясню, чому саме, якщо хто-небудь із вас поставить на вогонь чайник.

Чайник негайно поставили. Фло почала пропонувати всім цукерки, що вціліли в коробці. Ми чемно відмовились.

— Отже, цю книжку написала Маріса, — мовив Джордж. — Тут немає жодного сумніву. Я відразу впізнав її стиль, знайомий мені за «Спогадами» та іншими її працями. Щоправда, «Таємні знання» — річ вельми химерна. Судячи з усього, Маріса написала її ще за молодих літ, бо там немає жодної згадки ні про її роботу в агенції, ні про психологічні розслідування чи якісь інші практичні заняття. Це просто теоретичні роздуми про життя й смерть, переповнені досить-таки дивовижними припущеннями. Відразу впадає в око надзвичайний інтерес Маріси до речовини, з якої утворюються привиди. Вона вважає, що привиди — це доказ того, що ця субстанція безсмертна. Тобто тіло помирає, а дух існує й