Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

— Гаразд, — сварливо відповів череп. — Вважатимемо, що сприятливі обставини для цього ще не склались. Коли складуться, відразу повідомлю тебе.

— Чудово, — стенула я плечима. — Я теж повідомлю, коли зберусь тебе випустити.

— Я буду вельми вдячний, якщо ти зробиш це до того, коли тебе вб'ють. Тобто до завтра.

— Я не збираюсь помирати.

— Колись і я так казав.

* * *

Попри всі похмурі віщування черепа, ніч минула без пригод. Ніхто не атакував нас, поки ми лежали в своїх ліжках, і ніхто не турбував, крім хіба Джорджа, що розбудив нас о п’ятій ранку й попросив грінок із сиром. Аж нарешті розвиднілось, і ми всі зустрілися за сніданком. Тільки-но закипів чайник, як до кухні знадвору хтось шалено постукав, і у вікні з’явилась Костомаха-Фло, схожа на розпатлане опудало. Вона принесла з собою тривожні новини й коробку шоколадних цукерок для Джорджа.

— Тут на коробці бурі плями — не бійтеся, — сказала вона, протираючи коробку рукавом своєї куртки. — Це просто річковий мул. Шкода, що мені дорогою не трапилась водогінна рура, я тоді одразу все відмила б. Ну, гаразд, я бачу, що ви тут усі заклопотані. Тільки скажіть, що це у вас за штукенція на середній сходині ґанку?

Локвуд зачинив за нею двері:

— Пробач, Фло. Це смертельна пастка. Я мав тебе попередити.

Фло засунула долоню під бриль і почухала собі маківку:

— Молодці. Тільки вам знадобиться ще чимало таких пасток.

— Навіщо? — запитала Голлі. — Що ти чула?

Фло скрушно хитнула головою:

— Багато чого. Всякі чутки тут ходять. Снують собі берегом Темзи, а стара Фло їх помаленьку до лантуха збирає... — вона боязко озирнулась через плече й тихо додала: — Подейкують, що сер Руперт Ґейл мав серйозну розмову з Джуліусом Вінкменом. І в цій розмові згадував ваші імена.

Вийшло так, що за останні кілька днів я геть забула про цього звільненого з в’язниці хазяїна чорного ринку артефактів. Саме тому ця звістка дійшла до мене з певним запізненням.

Проте Локвуд зреагував на неї швидше за мене:

— Ще б пак... Вони давні знайомі. Ґейл частенько купував Джерела на аукціонах у Вінкменів... Пробач, Фло, я перервав тебе. Далі, будь ласка.

Поки Локвуд усе це говорив, Фло відсьорбнула чаю з його чашки.

— Отже, Джуліус Вінкмен... — заговорила вона далі. — Після звільнення він заховався. Чула я навіть, ніби він після того й дивитись на ті артефакти не може... Тільки це бридня, — Фло вибалушила очі. — Як не сам Джуліус, то його жіночка Аделаїда охоче купить у тебе будь-яку штучку. Чи Леопольд — синочок їхній, кізяк отой коров’ячий з очима. Тож старий Вінкмен тут начебто й ні до чого, а все одно зиск має. А ще балакають, ніби після тієї розмови з Ґейлом Джуліус зібрав своїх давніх друзяк-зарізяк, що й голову провалити, й кістки поламати, й ножа до горла приставити, й зашморг на шию накинути вміють. Повиманював він їх із шинків та рівчаків, нагодував, напоїв, озброїв та звелів готуватися до роботи, — блакитні очі Фло оглянули нас із-під крисів бриля. — Зрозуміло, що це буде за робота.

— То ось чому вони баряться з нападом, — мовив Локвуд. — Фіттес і Ґейл вирішили поквитатися з нами руками Вінкмена. Знає Маріса, як вийти на сухеньке. Ще й дати Вінкмену помститись за ту сутичку з нами на кладовищі Кенсел-Ґрін, після якої його запроторили до в’язниці. Раз-два, і всі задоволені.

— Крім нас, — зауважила Голлі. — Ми ж-бо загинемо.

Запала тривала мовчанка.

— А може, це навіть краще, — нарешті обізвалась я. — Краще, ніж зіткнутися з іншими агентами. Вони ж наші колеги, а у Вінкмена — звичайні бандити, що ні навичок таких, як у нас, не мають, ні рапір.

— Еге ж, рапір у них немає, — відповів Кіпс. — Тільки ножі й пістолети.

— Ми опинимось в облозі, — прошепотіла Голлі. — А якщо наші барикади не витримають? Якщо ці бандити вдеруться до будинку? Тікати нам нікуди.

Ми перезирнулись. У мене похололи руки й тьохнуло серце. Поглянувши на Кіпса й Голлі, я зрозуміла, що вони відчувають те саме. Проте в Локвуда, на відміну від нас, завзято блищали очі, а в кутках вуст причаїлась легенька усмішка. Від цього, правду кажучи, мені стало ще тривожніше.

— Можливо, знайдеться місце, куди нам пощастить утекти, — сказав він, усміхаючись іще ширше. — Вінкменові бандити туди нізащо не проберуться. Вважайте мене за божевільного, але я знаю таку схованку.

Ми знову помовчали.

— Щодо мене, то я згоден на все, аби ці смердючі збирачі артефактів не порубали мене на шматки своїми ножами... — мовив Кіпс. — Ой, пробач, Фло, не ображайся. Це я не про тебе, тим паче, що ти дівчина. Ну-бо, Локвуде, що там у тебе за план?

Навіть тепер Локвуд не поспішав із відповіддю. Він кілька хвилин міркував, як краще подати нам свій задум. І кінець кінцем промовив:

— Найкраще для цього підійде кімната Джесіки.

Ми всі здивовано вирячились на нього.

— Тобто просто заховатись у кімнаті твоєї сестри? — перепитала я. — Ну, двері там і справді оббиті залізом, щоб не випустити Смертний Вогонь, а ще там є ціла купа всіляких артефактів, які ми можемо... Ой! — зненацька все зрозумівши, я аж роззявила рота. — Ти пропонуєш... Ні, це неможливо!

— Так, у нас є Джерела, — відповів Локвуд. — Є ланцюги. Є накидки, — він усміхнено поглянув на Голлі й Кіпса, які теж нарешті зрозуміли, що він має на увазі. — Ми зробимо собі аварійний вихід. Якщо більше нічого не залишиться, ми зможемо втекти. Чому б і ні? У нас є все для того, щоб відкрити портал до Іншого Світу.

Ми надовго замовкли. Навіть Фло заціпеніло стояла на місці. Отак мовчки ми дивились на Локвуда, аж поки до кухні долинув знайомий голос:

— Це приватна вечірка? Чи мені також можна долучитись?

Усі обернулися до дверей, там стояв Джордж у своїй піжамі і з незвично сірим обличчям. Сірий колір воно мало саме в тих місцях, де не було синців та подряпин. Пов’язка на голові зсунулась, оголивши волосся, що подекуди потемніло від засохлої крові. Трохи закороткі рукави піжами не ховали саден на руках. Стояв він, злегка похитуючись і