Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

— аж ні. Кілька років тому, після спроби пограбування, ми поставили на вікна міцні залізні ґрати, тож і з підвалом головні проблеми належало вирішувати із заднього боку будинку.

Проходячи до контори повз фехтувальну кімнату, комору та пральню, можна було потрапити до засклених бічних дверей, що вели прямісінько в садок. Ці двері були найменш надійним місцем у всьому будинку. Кіпс забив їх кількома дошками, проте всі ми мали сумнів, що ці дошки зможуть стримати тривалу атаку. Надвечір Локвуд із Кіпсом спорудили тут щось іще, кілька годин поспіль вони порпались тут на підлозі.

Наближалась ніч. Ми з Голлі впорядковували боєприпаси й спостерігали за вулицею. Сусіди поспішали по домівках. Зачинив свою крамницю Ариф. Портленд-Роу спорожніла. Наші вороги поки що не з’являлись. Ближче до півночі нагорі прокинувся Джордж: він попросив принести йому бутербродів і увімкнути лампу. Упоравшись із бутербродами, він заходився читати принесену нами книжку. Ми призначили порядок чергувань і, змінюючи одне одного раз на дві години, по черзі заступали на варту, поки всі інші спали.

Моя черга надійшла о другій годині ночі. Я сіла у вітальні біля вікна й почала спостерігати за вулицею. Час спливав повільно, я втомилась, хотілося з кимось поговорити, а на підвіконні саме стояла склянка з черепом.

— Онде на стежці в садку стоїть привид, — сказала я, повернувши важіль. — Я бачу, як його пронизує місячне проміння. Він дуже блідий. Чоловік у капелюсі. Стоїть тихенько, ніби про щось замислився.

Обличчя в склянці нині було сріблясто-біле, наче місяць, що сяяв над дахами.

— Оцей... Еге ж, він справді замислився. Хвилин за двадцять облишить свої роздуми, рушить до будинку по той бік вулиці й зникне. А о третій сорок з'явиться знову, тільки ненадовго, з брудним лантухом на плечі Там, у лантусі тіло його мертвої дружини, звідти стирчать ноги в домашніх капцях. Їх видно саме тоді коли він поспіхом вирушає геть.

— І це відбувається щоночі? — я пильно поглянула на вулицю. — Раніше я ніколи його не бачила.

— Ти багато чого не бачиш. Навіть того, що коїться в тебе під носом, — зіпнув череп. — Ну, гаразд уже. Про що сьогодні побалакаймо? Авжеж, про Локвуда.. Зараз він у своїй стихії Вороги наступають! Розв'язка наближається! Саме те, що йому треба!

— Годі верзти дурниці! Локвуд так само схвильований, як і всі ми.

— Та невже? Тоді він майстерно це приховує. Навпаки, я сказав би, що він просто-таки лине до свого кінця! Іншим шляхом він ніколи й не йшов, принаймні відтоді, як його батьки скрутили собі в'язи,.. Гаразд, ображайся скільки собі хочеш, та все одно ти знаєш, що я кажу правду. І мріє він тільки про одне — звести нарешті рахунки з цим набридливим, нудним життям у безглуздому ореолі слави!

Череп глузливо посміхнувся мені. Як і завжди, він — хоч і з нестерпними грубощами — висловлював уголос мої власні таємні думки.

— Брешеш ти, друзяко, — заперечила я.

— Аніскільки.

— Брешеш.

— Як мені бракуватиме наших мудрих суперечок, коли ти помреш! — зауважив череп. — Проте... Ти часом не збираєшся написати в заповіті, щоб твій череп помістили разом з моїм в особливій великій склянці? Тоді ми з тобою сперечалися б вічно! Як тобі така думка?

Я досі ще сердилась на нього. Цілий день Локвуд намагався підбадьорити нас своїм завзяттям, а я стривожено спостерігала за ним саме з тієї причини, яку щойно назвав череп.

— Яка гидота, — буркнула я.

— То подай на мене в суд. Або просто викинь геть із цієї склянки — і я тобі ніколи вже не докучатиму.

— Навіть не сподівайся.

Примарне обличчя насупилось і пірнуло в зелений серпанок:

— Отакої! Твій Локвуд — такий самий себелюбець, як ти! Він використовує тебе, коли хоче, а ти— мене!

Я аж пирхнула:

— Неправда!

— Звісно, правда! Ти ж собі носа не можеш висякати без моєї допомоги! Липнеш і липнеш до мене! Тішишся, що можеш скористатись моїм могутнім розумом та проникливістю, й водночас боїшся випустити мене на волю! Спробуй тепер сказати, що це неправда!

Цього я сказати справді не могла.

— Якби ти вірила мені, — провадив череп, — то розбила б мою склянку просто зараз! Поглянь — отам, на підвіконні, саме лежить молоток! — там і справді лежала ціла купа Кіпсових інструментів: у вітальні ми так само будували ввечері барикади. — Один швидкий удар — і я на волі! Тільки ти цього не зробиш, еге ж? Бо навіть після всього, що я зробив для тебе, ти досі не віриш мені й водночас боїшся мене втратити!

— Гаразд, — повільно відповіла я, — можливо. Тільки мені здається, що ти так само боїшся.

— Я?! — привид скорчив кілька гримас, кожна з яких була ще мерзенніша за попередню. — Що за бридня? Що це тобі спало на думку?

— А що ти робиш тут, черепе? — запитала я? — Що пов’язує тебе з цією старою брудною костомахою? Зараз я скажу тобі все, що думаю. Ти просто боїшся опинитись на волі. Боїшся зробити те, що мусиш зробити — покинути цей світ і перейти до Іншого Світу. А натомість без упину торочиш, ніби ти не такий, як усі привиди, відчуваєш особливий потяг до життя, і всяке таке курзу-верзу. А насправді ти просто боїшся смерті. Чому ти не хочеш просто взяти й померти? Зміг би, якби хотів. Закладаюся, що зміг би. Розірвав би зв’язок із нашим світом, і квит.

Обличчя в склянці так зблідло, що я навіть не змогла розгледіти його виразу.

— Приєднатися до загублених душ, які мандрують Іншим Світом? — тихо перепитав череп. — Але ж я не такий, як вони.

— Такий самий, — відповіла я. — Не забувай, що я тебе там бачила.

Коли ми з Локвудом опинились на Тому Боці, я справді бачила там, серед темряви й холоду, привид черепа у його, так би мовити, тілесному вигляді. Там він анітрохи не скидався на химерне обличчя в склянці. Ні, то був стрункий блідий юнак із глумливою посмішкою на вустах і розкуйовдженим волоссям. Зараз, прив’язаний до склянки зі старим гнилим черепом, він майже нічим не відрізнявся від звичайнісіньких безбарвних мешканців Іншого Світу.

— Ти міг би розірвати зв’язок із нашим світом, — повторила я. — Ти не повинен був застрягати