Анастасія Шишкіна - За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна

— Іде! — шепнув дух, зненацька з’явившись за моєю спиною.

— Бачу... — відповіла я, стежачи за важкими кроками чоловіка.  

Його обличчя було суворим, і кожен крок випромінював невимовний гнів. Очі палали, немов два шматки розжареного вугілля.

Він зупинився прямо переді мною. Між нами повисла напружена тиша. Було видно, що хоче щось сказати, але стримує себе.  

— Що сталося, те сталося, — знизала плечима, не втримавшись від ледь помітної усмішки. Можливо, не найкращий момент, але...

Чоловік зітхнув, важко і довго.  

— Звідки в тебе така незбагненна здатність знаходити на свою… голову пригоди? — промовив з втомою в голосі.

— Напевно, така вже доля.

— Доля... Ти навіть не уявляєш, як мені хочеться зараз схопити тебе і до кінця життя тримати в безпеці під замком. Моєму терпінню приходить кінець.

— Думаєш, це допоможе? — запитала я, ледь піднявши брови.

— Це мене і стримує, — у його погляді була така глибока втома, що я майже пожаліла його. Майже. — Уже пізно. Ходімо додому.

Я простягла руку, щоб торкнутися його, і відчула, як тепла долоня обгорнула мою. На мить усі тривоги та страхи відступили, поступившись місцем тиші. І Рай переніс нас до будинку Старійшин.

Він не затримався. Залишивши чіткі накази Дирху, відразу зник у мерехтінні порталу. Я не здивувалася. Як же інакше — залишити рятувальну операцію і без його контролю? Ні, це не про того Хьорста, якого я знаю.