Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

цілу добу на роботі тиждень за тижнем без відпочинку. Ось зараз піду до Старого й скажу йому все, що думаю стосовно...

— Семе, я у відпустці.

— .ставлення до своїх працівників. Га?

— Я зараз у відпустці.

— Та невже? І на скільки ж тебе відпустили?

— До виклику. Зараз всіх так відпускають.

— Але ж. І давно ти у відпустці?

— Відучора. Сиділа отут, чекаючи, поки ти нарисуєшся.

— Відучора! А я вчора цілісінький день читав дитсадківські лекції високому начальству, яке не хотіло їх чути. Заради всього святого — відучора! Ану, стривай, — сказав я, встаючи. — Будь тут і нікуди не ходи. Я скоро повернуся.

Я помчав до кабінету оперативного підрозділу. Там я переконав секретарку, що мушу побачитися із заступником Старого у терміновій справі, яку ми з ним домовилися обговорити. Коли я увійшов, Олдфілд підняв голову й похмурим тоном спитав:

— Що ти хочеш?

— Послухайте, я стосовно отих казочок на ніч, які я розповідаю начальству: краще їх скасувати.

— Чому?

— Я — хвора людина, мені вже давно належить піти на лікарняний. І саме зараз мені конче потрібна лікарняна відпустка.

— Як на мене, то ти справді хворий — на голову.

— Саме так: я хворий на голову. Інколи уві сні мені чуються голоси. Мені ввижається, що за мною шпигують якісь незрозумілі люди. Часто уві сні мені хочеться повернутися до титанців.

На жаль, останні мої слова були дуже схожі на правду.

— А відколи це божевілля стало перешкодою для роботи в нашому підрозділі? — поцікавився Олдфілд, відкинувшись на спинку крісла і чекаючи моїх заперечень.

— Послухайте — ви даєте мені відпустку чи ні?

Заступник понишпорив у паперах на столі, знайшов якийсь і порвав його.

— Гаразд. Тримай свій телефон напоготові — тебе можуть викликати з відпустки будь-коли. А тепер іди геть.

І я пішов геть. Мері підняла голову і знову одарила мене своєю чарівною усмішкою.

— Збирай свої манатки, треба йти, — кинув я.

Вона не спитала куди, а просто підвелася. Я схопив склянку і випив половину залпом, розплескавши решту. Ми йшли мовчки, а коли піднялися на пішохідний рівень міста, я спитав Мері:

— Куди підемо розписуватись?

— Семе, ми ж про це вже говорили.

— Звісно говорили, а тепер від розмов перейдемо до діла. Куди йдемо розписуватись?

— Семе, мій любий-любий Семе, я зроблю те, що ти хочеш. Але мушу тобі сказати, що наразі я проти.

— Чому?

— Слухай, їдьмо зараз просто до моєї квартири. Я хочу нагодувати тебе смачним обідом.

— Смачний обід — це добре. Але не у твоїй квартирі. Спершу нам треба одружитися.

— Благаю тебе, Семе!

Раптом я почув чийсь голос:

— Продовжуй напосідати, хлопче. Вона от-от погодиться.

Я озирнувся й побачив, що довкола нас вже встигла зібратися чималенька публіка.

Широко розмахнувшись рукою, я ледь не врізав по писку молодика, який дав мені пораду, і скрикнув:

— Вам що, більше нема чого робити? Ліпше йдіть пити пиво!

Хтось інший у натовпі зауважив:

— Краще б він пристав на її пропозицію смачного обіду; ліпшої годі й чекати.

Я схопив Мері за руку і потягнув її геть. І не сказав більше ні слова, аж поки не запхав її до таксі й не підняв скло, щоб відокремити водійський відсік від салону.

— Ну то як? Що скажеш? — роздратовано мовив я. — Чому одружуватися не хочеш? Викладай свої причини.

—А навіщо одружуватися, Семе? Я вся твоя, тому шлюбний контракт тобі не потрібен.

— Навіщо одружуватися? Бо я кохаю тебе, і це — найголовніше, чорт забирай!

Мері досить довго не відповідала, і мені здалося, що я її образив. А коли відповіла, то я ледь почув її:

— Ти про це раніше не казав, Семе.

— Хіба? Та ні, напевне казав. Сто відсотків казав.

— А я на сто відсотків впевнена, що не казав. Чому не казав?

— Та хтозна. Може, просто забув сказати. До того ж я не зовсім розумію, що таке кохання.

— І я також, — тихо мовила вона. — Але мені подобається, коли ти це кажеш. Скажи ще раз, будь ласка.

— Гаразд: я тебе кохаю, Мері.

— Ой, Семе!

Вона притиснулася до мого плеча і затремтіла. Я злегка потормосив її:

— А ти? Ти мене кохаєш?

— Я? Ой, я так кохаю тебе, Семе. Дуже кохаю. Я кохаю тебе відтоді, як ти...

— Відколи?

Я гадав, що вона скаже відтоді, як я зайняв її місце у кріслі під час реалізації проєкту «Інтерв’ю зі слимаком», але почув таке:

— Я кохаю тебе відтоді, як ти дав мені ляпаса.

Ну і де ж тут логіка?

Машина повільно курсувала на автопілоті вздовж узбережжя Коннектикут — я попросив водія просто поїздити трохи туди-сюди. Я розбудив його, щоб він висадив нас у Вестпорті. Там ми пішли прямісінько до мерії.

Підійшовши до стійки бюро санкцій і ліцензій, я спитав клерка:

— Нам можна тут одружитися?

— Це залежить від вас, — відповів клерк. — Мисливські ліцензії ліворуч, собачі ліцензії праворуч, а наш стіл — це, хотілося б сподіватися, посередник між вами і сімейним щастям, — сказав служитель, зиркнувши на мене.

Не люблю я розумників із невдалими жартами.

— Дуже добре, — стримано сказав я. — Видайте нам, будь ласка, ліцензію.

— Аякже. Кожен має одружитися хоча би раз у житті — я не раз казав це своїй старій бабі. — Він витягнув із шухляди великий печатний бланк. — Давайте