Жоель Діккер - Правда про справу Гаррі Квеберта

Гаррі не поїхав на обід до Тамари Квінн, тому що був у Ноли в лікарні. Щойно Пінкас сповістив йому ту новину, він подався до лікарні в Монберрі. Декілька годин просидів на стоянці, не виходячи з авто і не знаючи, що робити. Почувався винним — адже померти вона вирішила через нього. Від тієї думки йому самому закортіло вкоротити собі віку. Він перестав стримувати свої почуття і лише тепер почав розуміти, як вабить його до неї. І проклинав кохання: поки вона була тут, поруч, він міг запевнити себе, що поміж ними нема нічого серйозного і що він має викреслити її зі свого життя, але зараз, коли він мало не втратив її, уявити життя без неї стало неможливо. Ноло, люба Ноло. Н-О-Л-О. Він так палко її кохав.

Коли нарешті зважився ввійти до лікарні, була п’ята година. Сподівався, що нікого не зустріне, та в центральному вестибюлі зіткнувся з заплаканим Девідом Келлерґаном.

— Отче… Я дізнався про Нолу. Мені дуже шкода, повірте.

— Дякую, Гаррі, що прийшли висловити співчуття. Вам, звісно, казатимуть, що Нола намагалася накласти на себе руки, та це підла брехня. У неї боліла голова, і дівчинка взяла не ті ліки. Як усі діти, вона часто буває неуважна.

— Авжеж, — погодився Гаррі. — Біда з тими ліками. В якій вона палаті? Я хочу відвідати її.

— Дуже люб’язно з вашого боку, але, розумієте, її зараз краще не займати. Їй не можна стомлюватися, ви ж знаєте.

Проте в отця Келлерґана був із собою записник, де відвідувачі могли залишити свої побажання. Гаррі написав: «Швидкого одужання. Г. Л. Квеберт», удав, ніби вже йде, а сам зачаївся в автомобілі. Прочекавши з годину, побачив панотця Келлерґана, який ішов паркувальним майданчиком до свого авто; тоді тихцем повернувся до головного корпусу лікарні і запитав номер Нолиної палати. Двадцять шоста, другий поверх. Він постукав. Серце його калатало. Ніхто не відповів. Він помалу прочинив двері. Нола сиділа на краєчку ліжка, вона була сама. Обернулась і побачила його; очі її на мить сяйнули радістю, та відразу ж згасли.

— Облиште мене, Гаррі… Облиште, бо я погукаю медсестер.

— Ноло, я не можу тебе покинути…

— Гаррі, ви були такий недобрий. Бачити вас не хочу. Мені й дивитися на вас неприємно. Через вас я хотіла померти.

— Прости мені, Ноло…

— Прощу, якщо тільки ви захочете бути зі мною. Якщо ні, дайте мені спокій.

Вона глянула йому просто у вічі; вигляд у нього був такий сумний і винуватий, аж вона не втерпіла і всміхнулася.

— Любий Гаррі, не дивіться на мене мов побитий пес. Обіцяєте ніколи не бути недобрим?

— Обіцяю.

— Просіть вибачення за всі ті дні, коли кидали мене саму під вашими дверми і жодного разу не відчинили мені.

— Ноло, пробач мені.

— Ви погано просите вибачення. Станьте на коліна. На коліна і просіть вибачення.

Він більше не вагався: став навколішки і поклав голову на голі коліна. Вона схилилася і погладила його по обличчю.

— Підведіться, Гаррі. Ідіть до мене, любий мій. Я кохаю вас. Кохаю від того самого дня, як уперше побачила. Я хочу назавжди бути вашою.

Поки Гаррі з Нолою знову віднаходили одне одного в маленькій лікарняній палаті, в Аврорі давно скінчився обід у саду, і Дженні, замкнувшись у кімнаті, оплакувала свою ганьбу і сум. Роберт пішов її втішати, та вона не відчинила йому. А охоплена гнівом Тамара помчала до Гаррі вимагати пояснень. Вона лише на десять хвилин розминулася з неочікуваним гостем, який подзвонив у двері. Роберт відчинив: на порозі стояв Тревіс Довн у парадній формі; замружившись і простягаючи оберемок троянд, він одним духом випалив:

— Дженні-хочеш-піти-зі-мною-на-літній-бал-будь-ласка-дякую!

Роберт зареготав.

— Здоров, Тревісе, ти, певне, хочеш побалакати з Дженні?

Тревіс витріщився й здушено вигукнув:

— Пан Квінн? Я… я перепрошую. От же ж я дурень! Просто я хотів… Одне слово, ви не проти, щоб ваша дочка пішла зі мною на літній бал? Якщо вона згодна, звісно. Бо, може, в неї вже хтось є. Її вже хтось кликав, так? Я й не сумнівався. От же ж я бевзь…

Роберт приязно поплескав його по плечу.

— Ні-ні, парубче, ти саме вчасно. Заходь.

Він провів молодого полісмена до кухні й дістав з холодильника пляшку пива.

— Дякую, — сказав Тревіс, поклавши квіти на стіл.

— Ні, це я собі. А тобі треба хильнути чогось міцнішого.

Роберт узяв пляшку віскі, поклав у склянку льоду і налив подвійну порцію.

— Ану хильни одним духом!

Тревіс хильнув.

— Хлопче, ти якийсь надто стривожений. Розслабся. Дівчата не люблять нервових парубків. Повір, я на цім трохи знаюся.

— Та я ж не тишко якийсь, а як бачу Дженні, то наче правцем мене ставить. Не знаю, що воно таке…

— Це кохання, синку.

— Ви так вважаєте?

— Авжеж.

— Правда, ваша дочка, вона така приголомшлива, пане Квінне. Така ніжна, така розумна, а що вже красуня! Не знаю, чи варто вам казати, та я часом проїжджаю повз «Кларкс» лише задля того, щоб побачити її крізь вітрину. Дивлюся на неї… Дивлюся на неї й відчуваю, як серце гамселить у грудях, я аж задихаюся в своєму мундирі. Це кохання, так?

— Атож.

— Знаєте, такої миті мені хочеться вилізти з авто, ввійти до «Кларксу» і запитати, як її справи, а потім запросити в кіно після роботи. Але мені завжди бракує хоробрості. Це теж кохання?

— О ні, це вже дурня. Так можна кохану дівчину і проґавити. Не ніяковій, парубче. Ти молодий, гарний, показний.

— Пане Квінне, то що ж мені вдіяти?

Роберт налляв йому ще віскі.

— Відпровадив би я до тебе Дженні, та в неї сьогодні був тяжкий день. Якщо хочеш поради — випий і йди додому, скинь свій мундир, вдягни сорочку. Потім зателефонуй сюди і запропонуй Дженні десь повечеряти. Скажи, що хочеш поїхати до Монберрі з’їсти гамбургер. Там є один ресторан, він страшенно їй подобається, я дам тобі адресу. Буде саме так, як годиться, от побачиш. А ввечері, коли обоє ви розслабитеся, запропонуй їй погуляти. Сядьте на лавочці й дивіться на зорі. Покажеш їй сузір’я…

— Сузір’я? — у відчаї урвав його Тревіс. — Таж я жодного не знаю!

— Досить того, що покажеш їй Великий Віз!

— Віз? Я не знайду того клятого Воза! Ох, пропав я!

— Та добре вже, покажеш їй будь-яку світляну цятку в небі й назвеш як завгодно. Жінки вважають, що як хлопець знає астрономію, то це дуже романтично. Тільки не переплутай зірку, що падає, з літаком. А потім запитай, чи хоче