Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

- Аринку? – питанням на питання відповів Іван.

- Можливо, - відповів ворон та почав теж топтатись на місці, - бачив?

- Я не бачив, - чесно відповів Іван, - але моя подруга бачила. Ця дівчинка з зеленими очима хотіла завести мою подругу в пастку.

- Не дивно, - відповів ворон, - ця нахаба вбиває наших братів та сестер.

- Аринка вбиває ворон? – уточнив Іван, - як вона їх ловить, ви ж літаєте, маєте крила.

- Ми не ворони, - гаркнув птах, - я ворон! – він випрямився, виставивши грудку вперед, - дівчинка спочатку лежить та плаче. – він зробив паузу, - ми прийшли на допомогу, а вона схопила одного з наших та скрутила йому шию. Це велика втрата!

- Жахливо, - відповів Іван, а сам чортихнувся тому, що планує підстрелити одного з воронів.

- Так, жахливо, - погодився птах, - приведеш її до нас?

- Як же я це зроблю, якщо я її навіть не бачив, - не зрозумів Іван.

- Ти казав, що твоя подруга бачила, - ворон казав прямо та спокійно, він не видавав ніяких емоцій, це було доволі незвично, - ми будемо вдячні тобі.

- Ви підкажете вихід з лісу, - несподівано Іван ступив крок вперед, - ми не можемо знайти вихід з лісу.

- Що таке вихід? – запитав ворон, від чого хлопця пересмикнуло, - ліс навколо безмежний. Якщо ти маєш на увазі – кінець лісу, то його не існує.

Навколо почало дуже швидко темніти, наче темні хмари найшли на сонце, перекриваючи променям можливість падати на землю. На це звернув увагу Іван, подивившись в небо. На це звернули увагу ворони які почали нервово розправляти крила та топтатись на гілці.

Несподівано, Іван почув голос «Не слухай цих брудних птахів». Він підскочив та почав озиратись по сторонам, але не побачив нікого крім птахів. «Нічого не кажи, просто погоджуйся з ними» - знову голос почувся в голові Івана. «Я збожеволів?» - сам себе запитав хлопець.

«Ні, не збожеволів, - одразу почув відповідь, від чого хлопця почало трясти – тобі треба бігти вперед, до білого деревця. Бачиш?». Іван подивився вперед та побачив березку, доволі далеко від велетня дубу. Він звів брови та намагався згадати голос, який тільки що пролунав. Спочатку це був голос дівчини, тепер дорослого чоловіка.

В цей час ворони сиділи та мовчали, дивились то на хлопця, то на верхівки дерев. Руки затремтіли, Івану стало дуже сумно, його серце закалатало неймовірно швидко. «Я зустріну тебе там де деревце» - хлопець згадав голос, відчувши сльози на очах  Це був його батька. «Але як?» - спитав Іван. «Потім поясню, я хочу врятувати тебе, - голос був теплим, ніжним, - ворони тебе не відпустять, вони розуміють, що ти так само можеш їм нашкодити».

Іван подивився на птахів, оцінюючи їх кількість та як швидко вони можуть летіти. Якщо хоча б один з них простягне лапи з кігтями та схопить його – буде дуже боляче. А якщо це саме зробить не один птах. Івана пересмикнуло, але він повільно опустив лук та повісив на спину.

- Добре, - сказав хлопець, стримуючи легке тремтіння в голосі, - я повернусь та розповім подрузі про вас, про ваше прохання.

- Ні, не добре, - сказав ворон, - я сиджу і думаю, ти схожий на ту дівчинку. Ти теж можеш завдати нам шкоди?

- Навіщо мені це? – підняв плечі Іван, ховаючи свій страх, - вас багато, я один. Я не впораюсь з вами.

- Ти брешеш, - крикнув птах та погрозливо розправив крила, - схопіть його.

Наказ ворона був не сподіваним, хлопець різко розвернувся, секунду дивлячись на зграю, потім кинувся вперед, до деревця. «Потрібно було бігти до тунелю!» - чортихнувся хлопець, але згадав голос батька. Він розумів, що це не дуже можливо. Чому він стільки часу не міг звернутись до сина? Чи не мав можливості? Не розумів, як це зробити? «Чому саме зараз?» - закричав в думках Іван. «Не хвилюйся, я все поясню! Рятуйся!» - одразу відповідь пролунала в голові.

Хлопець чкурнув до деревця, не жалкуючи сил. З кожним кроком ставало все більш темніше, ворони каркали за спиною. Страх та паніка накрили Івана, він декілька раз перечіплявся та падав. Швидко підскакував, не розвертався, біг далі. Бій крил відчувався все ближче, ось-ось він відчує гострі кигті у себе на спині. Ще трохи. В темряві було ледь помітно біле дерево, ще трохи.

Як тільки хлопець підскочив до дерева, то зрозумів, що не знає, що робити далі. Але як тільки він торкнувся дерева, то одразу втратив рівновагу та впав, на спині полетів вниз. Виявилось, що дерево стояло на пагорбі, з іншої сторони якого був крутий спуск. Хлопець відчув як летить вниз, отримуючи листям по обличчю. Він швидко підняв руки, закриваючи обличчя.

В якийсь момент він відчув, що лук за спиною тріснув, та заціпившись за гулку, смикнув Івана та відлетів. Хлопець одразу опустив одну руку до мішечку зі стрілами, але їх вже не було. Не було і криків ворон, вони або втратили його з полю зору, або вирішили, що немає більше сенсу його переслідувати.

Спуск вниз тримав довго, з кожною секундою Іван очікував, як під спину потрапить гострий камінь, чи він просто обіпреться ногою стовбура дерева та зламає її. За мить він зупинився, скотившись на відкриту місцину. Підскочив, відчуваючи біль в ногах та руках, крок на обличчі, розвернувся. Він очікував, що зараз з темряви лісу вискочать ворони, розлючено махаючи крилами. Так простояв декілька хвилин, прислухаючись, але нікого не з’явилось.