Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

Іван опинився в темному тунелі, який йшов сотню метрів. Дерева щільними рядами росли з землі, не даючи змоги ступити крок в сторону. «Як взагалі такий тунель може вирости?» - сам себе запитав хлопець та звів брови. Йому здалось, що кровожерливий ліс вирішив таким чином погратись з дітьми, дати їм можливість відчувати себе переляканими та збитими з пантелику. «Ці мною так не вийде!» - впевнено подумав Іван та рушив вперед.

​Пройшовши тунель, хлопець не зустрів ніяких перешкод. Якщо не вважати комарів перешкодою, ці кровопивці не давали покою ні на хвилину. Однією рукою він тримав лук та стріли, іншою постійно махав перед обличчям та вухами, шиєю та ногами. Коли залишилось декілька кроків, він прискорився та вискочив на лісову галявину.

​Зупинився, трохи перевів дихання та випрямив спину. Навколо ліс, звичний жителям табору. Сосни, інколи кущі, природна ковдра з товстим шаром голок. І тиша. Сонце проникало через крони дерев та місцями утворювало яскраві островки. Птахи не співали. Іван підняв лук, натягнув стрілу та почав поволі озиратись по сторонам. Не побачивши рухів, він опустив стрілу та подивився на дуб, який стояв попереду.

​«Саме тут Аринка спробувала схопити Мілану, - подумав хлопець, - саме на цього велетня ми лізли вгору». Він подивився на верхівку дерева, але вона надійно ховалась серед сосни. Дивне місце, нічого не скажеш.

​Хлопець рушив вперед, до велетня, видивляючись купу листя одразу біля стовбура. Дійшовши того місця, Іван обережно оглянув все навколо. Слідів не було, не було жала, але й перевіряти не хотілось – лягти та полежати бажання не було. Напруга трохи спала, тому Іван дозволив собі закинути лук за спину, а мішечок з стрілами повісив на пояс.

​Почали співати якісь птахи, тихо та дуже високо. Можливо ластівки, оскільки час від часу спів перетворювався на вереск. Нічого небезпечного. Іван обійшов велетня по кругу, потім знову подивився вгору. «Якщо я зараз на ного вилізу, чим мені це допоможе?» - подумав Іван та почухав потилицю. Звичайна лісова галявина та звичайний дуб.

​Подув вітер, не сильний, але місцями почали скрипіти стовбури дерев. Цей звук змусив Івана напружитись. З’явилось враження, наче хтось почав слідкувати за ним. Він підняв лук та почав обходити велетня по другому колу. Навколо нікого не було.

​Раптом, десь зі сторони закаркала ворона. Це було настільки несподівано, що хлопець підскочив, схопив стрілу та натягнув, поцілив в сторону звуку. Знову каркання, але тепер з іншого боку. Ще одне, ще одне. Ворони наче сміялись, зібрались навколо хлопця, слідкували за ним та лякали своїм страшним та різким співом.

​Коли Івану набридло махати луком в різні сторони, він відчув, що більшого не відбувається – чортихнувся та опустив лук. Почулось, як щось спускається вниз, розмахнувши крилами. Хлопець відскочив в сторону та подивився на гілки дубу. На одну з них сів величезний ворон. Це саме не ворона, яких звикли діти бачити в містах. Звичайна ворона розміром як два голуби, не більше. Ворон же мав велетенські розміри. Це птах з чорним пір’ям, розмірами не менше собаки, з червоними очима.

​Ворон трохи походив по гілці, розправивши велетенські крила  Потім зупинився, присів та подивився на Івана. Деякий час нічого не відбувалось, червоні очі неспинно дивились на хлопця, птах не каркав, не рухався. Мисливець, розуміючи, що в тимчасовому домі його чекають друзі, оглянув велетенського птаха та прикинув, скільки в ньому може бути м’яса.

​Не втрачаючи часу, Іван повільно підняв лук та прицілився, натягнув стрілу, закривши одне око. В останній момент, перед тим як вистрілити, ворон розкрив крила та голосно каркнув. Це спантеличило Івана, але те що відбулось потім – взагалі перелякало хлопця. Верхівки сосни затремтіли, з них вилетіли інші ворони. Вона повільно махаючи крилами, опустились на ту ж саму гілку, де сидів й перший птах.

- Каррр, - знову подав голос перший ворон, - вітаю тебе!

Іван від почутого відкрив рота та опустив лук. Йому здалось, чи ворон заговорив? Він деякий час стояв та не рухався, розставивши міцно ноги в сторону. Щодо цілої зграї, то вона була дуже небезпечною, стрілами їх не здолати. Хлопець швидко глянув в сторону тунелю, оцінюючи шлях до відступу.

- Ти такий не чемний? – ворон відкрив дзьоб та промовив, - не вітаєшся?

- Привіт, - буркнув Іван, розуміючи, що відступати несподівано не вийде, - я не звик, що птахи можуть розмовляти.

- Деякі можуть, - ворон наче погоджено почав схиляти голову, - я вмію говорити вашою мовою.

- Чому ти вирішив зі мною поговорити? – спитав Іван та поволі почав йти в сторону тунелю, не привертаючи увагу, - лети собі туди, звідки прилетів, - хлопець ввічливо всміхнувся.

- Ти не чемний, - ворон розправив крила та голосно каркнув, - чого вештаєшся біля нашого дому? – запитав птах.

- Я не знав, що це ваш дім, - Іван підняв плечі, - я нічого вашому дубу не зробив поганого, - він помовчав, зробивши ще декілька кроків, - я собі піду?

- Ні, не підеш, - сказав ворон, махнувши головою одному з птахів зі зграї.

Один з воронів розправив крила та зіскочив з гілки. Він підлетів до тунелю та сів перед самим входом. Каркнув та склав крила, уважно подивився на хлопця та почав топтатись на місці. Іван зупинився та похмуро глянув на охоронця. «Стріляю нахабу, хватаю за крила та тягну за собою» - вирішив Іван, але не спішив цілитись.

- Я хотів запитати тебе, - знову каркнув ворон на гілці, - ти не бачив тут дівчинку з зеленими очима?