Агата Крісті - Смерть на Нілі

мусив бути винним. На користь цієї версії був той факт, що служницю закололи скальпелем. З іншого боку, Бесснер свідомо привернув увагу до цього факту.

І тоді, мої друзі, для мене став очевидним другий беззаперечний факт. Натяк Луїзи Бурже не міг бути адресований доктору Бесснеру, бо вона могла поговорити з ним наодинці в будь-який час. Залишалась одна і тільки одна особа, яка мала те чути, – Саймон Дойл! Саймон Дойл поранений, його постійно навідував лікар, він був у чужій каюті. Отже, саме йому Луїза адресувала неоднозначні слова на той випадок, якщо в неї не буде іншого шансу. І я пригадую, як вона продовжила, повернувшись до нього: «Мсьє, благаю вас… зрозумійте. Що мені ще сказати?» І його відповідь: «Люба моя, не будьте дурною. Ніхто й не думає, що ви щось бачили чи чули. Усе буде добре. Я про вас подбаю. Ніхто вас ні в чому не звинувачує». Це було запевнення, якого вона прагнула, і вона його отримала!

Бесснер приголомшено пирхнув:

– Ах! Це нерозумно! Ви думаєте, що чоловік із розтрощеною кісткою та шиною на нозі міг ходити судном і колоти людей? Кажу вам: Саймону Дойлу залишити каюту було неможливо.

Пуаро м’яко відповів:

– Я знаю. Абсолютно правильно. Це було неможливо. Але хай там як – це була правда! Лише так можна логічно пояснити слова Луїзи Бурже.

Тому я повернувся на початок і проаналізував злочин з огляду на це. Чи міг Саймон Дойл іще перед сваркою вийти з салону, щоб інші забули про це чи не помітили? Я не бачив такої можливості. Чи можна проігнорувати кваліфіковане свідчення доктора Бесснера й мадемуазель Бауерз? Знову я точно знав, що ні. Але я згадав, що між двома подіями був проміжок часу. Саймон Дойл провів п’ять хвилин у салоні сам, а кваліфіковане свідчення доктора Бесснера стосується періоду після того. А до того в нас є лише свідчення про те, що побачили люди, і хоча здавалися вони ідеальними, вони більше не були достовірними. Що насправді бачили – ось у чому питання.

Мадемуазель Робсон бачила, як мадемуазель де Бельфор вистрелила зі свого револьвера, бачила, як Саймон Дойл впав на крісло, бачила, як він притулив хустинку до ноги, і бачила, як поступово хустинка просякла червоним. Що чув і бачив мсьє Фанторп? Він чув вистріл, побачив Дойла з хустинкою, заплямованою червоним, притиснутою до ноги. Що трапилося потім? Дойл наполягав на тому, щоб вивели мадемуазель де Бельфор, щоб її не залишали саму. Потім він запропонував Фанторпу привести лікаря.

Отже, мадемуазель Робсон і мсьє Фанторп вийшли із мадемуазель де Бельфор і протягом наступних п’яти хвилин вони були зайняті на палубі з боку порту. Каюти мадемуазель Бауерз, доктора Бесснера та мадемуазель де Бельфор усі зі сторони порту. Саймону потрібні всього дві хвилини. Він дістає револьвер з-під дивана, знімає туфлі, біжить тихо, наче заєць, правим бортом, заходить у каюту дружини, підкрадається до неї, поки вона спить, прострілює їй голову, ставить пляшечку з-під червоного чорнила на умивальник (її не повинні знайти в нього), біжить назад, хапає оксамитову шаль мадемуазель ван Скайлер, яку він заздалегідь заткнув у крісло, замотує її навколо револьвера й стріляє собі в ногу. Крісло, у яке він падає (цього разу вже справді від болю) біля вікна. Він відчиняє вікно й викидає револьвер (замотаний разом зі зрадницькою хустинкою в оксамитову шаль) у Ніл.

– Неймовірно! – вигукнув Рейс.

– Ні, мій друже, ймовірно. Пригадайте свідчення Тіма Аллертона. Він чув постріл, за яким слідом ішов плескіт. І він чув ще щось: кроки людини, яка біжить, – людини, яка бігла повз його двері. Але ніхто не міг бігти вздовж бортової палуби. Він чув тупіт Саймона Дойла в шкарпетках, коли той біг повз його каюту.

– Усе одно я кажу, що це неможливо, – наполягав Рейс. – Жодна людина не може зробити це все за мить – особливо такий хлопець, як Дойл, дуже повільний у розумових процесах.

– Але дуже швидкий і вправний фізично!

– Це так. Але він не зміг би цього всього спланувати.

– А він не сам це спланував, мій друже. Якраз тут ми й помилялися. Злочин здавався спонтанним, але він не був спонтанним. Як я вже сказав, це ретельно спланована й добре продумана справа. Саймон Дойл не випадково мав у кишені пляшку червоного чорнила. Ні, це був задум. У нього не випадково виявилася з собою проста, непозначена хустинка. Жаклін де Бельфор не випадково копнула револьвер під диван, щоб він був не на виду й про нього згадали пізніше.

– Жаклін?

– Звісно. Дві половинки вбивці. Що забезпечило Саймонові його алібі? Постріл, зроблений Жаклін. Що забезпечило Жаклін її алібі? Наполегливість Саймона, завдяки якій медсестра вирішила залишитися з нею на всю ніч. Разом ці двоє мають усе необхідне для скоєння злочину: холоднокровний винахідливий мозок Жаклін де Бельфор для планування та фізичні дані чоловіка, який може виконати сплановане з неймовірною швидкістю.

Погляньте на це з правильного боку й матимете відповіді на всі запитання. Саймон Дойл і Жаклін кохали одне одного. Уявіть, що вони й досі закохані, і все стає зрозумілим. Саймон позбувається багатої дружини, успадковує її гроші та пізніше одружується зі своїм давнім коханням. Дуже винахідливо. Частиною плану було те, що Жаклін переслідувала мадам Дойл. Саймон удавав гнів. Та все ж були упущення. Якось він розповідав мені про владних жінок, говорив із непідробною гіркотою. Тоді я мав зрозуміти, що він мав на увазі свою дружину, а не Жаклін. А ще його ставлення до дружини на публіці. Пересічний мовчазний англієць, такий як Саймон Дойл, дуже б збентежено виявляв почуття. Та Саймон насправді не надто гарний актор. Він перегравав із відданістю. Або ж та моя розмова з мадемуазель Жаклін, коли вона вдала, що нас хтось підслуховував. Я не бачив нікого. І там нікого не було! Але це був корисний маневр для відволікання уваги пізніше. Однієї ночі на цьому судні мені здалося, що я чув Саймона та Ліннет біля своєї каюти. Він казав: «Час усе вирішити…» То справді був Дойл, але говорив він із Жаклін.

Фінальна драма була ідеально спланована й розрахована в часі. Для мене – снодійне, щоб я не міг запхати свого носа в непідхожий момент. Мадемуазель Робсон вибрали свідком влаштованої сцени. Мадемуазель де Бельфор вдає муки сумління й істерику, створює багато галасу, щоб ніхто не почув пострілу. En vérité[74], це була надзвичайно розумна ідея.