Кейт Аткінсон - За лаштунками в музеї

нашу вилазку; вона намагається клином вбитися між мною і Кетлін, і я все чекаю, що вона звідкись вискочить і все зіпсує. Дарма боялася, із цією роллю прекрасно справляється Говард, який кривить носа від Кліффа, Уни, Мелвіна і решти групи.

— Інфантильні жарти, — гучно коментує він, а тоді проробляє дивні біологічні маніпуляції з Патрицією, доки ми безпорадно жуємо шоколадні батончики із м’ятною начинкою. Через цю парочку нам довелося сісти у задній ряд, звідки екран видно поганенько.

Нелл помирає незабаром після того. Останнє, що вона мені сказала зі смертного одра — «Бережи черевики, Лілі!» (див. примітку (viii)). Її останні слова (переказані Патрицією, яка, так склалося, була єдиною особою в кімнаті, коли бабуся померла) не менш загадкові:

— Заварити чай для Персі, місіс Сіврайт?

Ми навідуємо Нелл у бюро ритуальних послуг, але радості від її товариства малувато. Не такого я чекала від похоронної контори. Замість жаских містичних інтер’єрів, як у церкві святого Вілфрида (присмерк, ладан, органна музика), нас зустріли яскраво освітлені кімнати з лимонними стінами, бордовими завісами і букетами штучних квітів, що виглядають так, ніби їх теж роздавали із пральним порошком. Кетлін, що прийшла за компанію, підозріло роззирається.

— А свічок нема? — приголомшено шепоче вона.

Хто ж освітить бідашці Нелл шлях у пітьмі?

У Патриції застуда, червоні очі сльозяться, але, здається, не за Нелл. Мертвою наша бабуся виглядає майже так само, як в останні тижні життя, тільки шкіра, можливо, трошки пожовкла, а ще вона стала схожа на черепашку Крістіни Роупер. Мені її дуже шкода, але водночас я почуваюся винною, бо коли загинули тварини в зоомагазині, я горювала значно більше.

Прощання проходить неквапно. Цього разу ми сидимо в першому ряду, та ще й без шоколадних батончиків із м’ятною начинкою.

— Надивилися? — питає Банті за певний час, і ми погоджуємося: надивилися. Коли ми вже стоїмо у дверях, Банті озирається й після короткої паузи каже: — Це була моя мати.

У мене волосся на загривку стає сторч, мов у Джун Еллісон в «Історії Глена Міллера», яку ми подивилися по телевізору минулої неділі, бо я з непохитною пророчою певністю розумію, що одного дня скажу те саме.

Літо котиться повз нас, як нескінченний порожній океан, подекуди розтятий днями, коли ми граємося із Крістіною. Місіс Роупер вічно просить нас наглядати за немовлям Девідом, і ми проводимо чимало часу, намагаючись його загубити. Наша улюблена гра — це хованки: ми його десь ховаємо (під живоплотом у дворі чи у садовому сараї Роуперів), а тоді йдемо шукати щось інше — наприклад, Жмутика чи черепашку. Одного незабутнього дня, позначеного в календарі як «Річниця Трафальгарської битви», ми геть забули, де його залишили. Якби не Жмутик, немовля Девід, може, донині лежав би у сушильній шафі.

Якогось нескінченного спекотного дня в середині серпня я забрідаю в гараж у пошуках чи то м’ячика, чи то немовляти Девіда, і натомість знову застукую Банті й містера Роупера разом. От тобі й «дивись і вчись»: наприклад, я дізнаюся, яку приголомшливу колекцію спіднього Банті зазвичай ховає під одягом. У жаркому літньому присмерку я встигаю зауважити, що зі штанів містера Роупера стирчить якась гидота. Може, Банті нарешті знайшла інструмент свого мучеництва? З виразу її обличчя можна дійти саме такого висновку. Містер Роупер розійшовся не на жарт, але краєм ока помічає мене, і шал у нього на лиці змінюється подивом.

— А хто це тут у нас? — хекає він.

Не сказавши ні слова, я втікаю з місця злочину.

Можливо, Джордж підозрює, що в нього з’явилися серйозні конкуренти за увагу дружини, і вирішує її відбити, запросивши на екзотичне побачення у далекі краї, себто китайський ресторан на Ґудремґейт. Це його перша помилка, бо Банті не любить чужинської їжі. Вона, власне, ніякої чужинської їжі й не куштувала, але точно знає, що не любить. А друга помилка — це запросити нас із Патрицією.

— Що ж, — каже Банті, всідаючись за стіл і втуплюючись у червону скатертину, — тут усе не так, як у нормальних людей.

Зі стелі замість ламп звисають червоні паперові ліхтарики із золотою тасьмою. Я вказую Патриції на ліхтарики, і вона поблажливо мені всміхається. На фоні вищить струнна музика.

— Це місце обставлене, як сам-розумієш-що, — каже Банті, підозріло надкусюючи креветковий крекер. З порцелянової чашечки жасминового чаю вона виловлює квітку і критично розглядає у приглушеному багряному світлі. Джордж замовляє креветковий коктейль, яловичий чоп-суй, кисло-солодку свинину, курячий чоу-мейн, а на десерт консервовані лічі та каву (Обід із трьох страв на чотирьох).

— То ти тут уже бував! — обвинувачує його Банті, але Джордж тільки сміється у відповідь:

— Не мели дурниць.

Проте всім ясно, що таки бував, бо офіціантка йому підморгує.

Джордж пускає в дію крамарський арсенал розмов ні про що, аби розважити Банті («І як тобі ця погодка? Сонце — як намальоване»), але Банті непохитна.

— Скільки вони тягнутимуть? — нетерпляче сіпається вона, коли минає десять секунд.

Приносять коктейль із креветок, де салату більше, ніж морепродуктів; власне, у джунглях листя ледве-ледве вдається знайти кілька креветок.

— Ось, знайшла! — тріумфально гукаю я. — Креветку знайшла!

— Що, найрозумніша тут? — огризається Джордж.

Патриція перераховує свої креветки, виклавши їх на берегах тарілки, як жирні рожеві коми.

— Це криль, а не креветки, — каже вона, тицяючи в них зубочисткою, як сумлінний морський біолог.

— Господи Боже, — каже Джордж, — криль, креветка — не один чорт?

— Не один, якщо ти креветка і хочеш розмножитися, — м’яко пояснює Патриція.

Банті різко її уриває:

— Будемо вдячні, якщо ти, Патриціє, надалі утримаєшся від таких розмов. Хоча чого ще від тебе чекати?

Приносять наступну страву.

— Палички! — захоплено гукаю я, розмахуючи ними в Патриції перед носом. Вона відмахується серветкою.

— Ти ж не чекаєш, що я їстиму оцим-от? — здивовано питає Банті у Джорджа.

— Чому ні? Мільйони китайців саме так і їдять, — каже він, незграбно намагаючись підхопити паличками смужку яловичини.

Хто б міг подумати, що він у нас громадянин світу? Банті витягає зі своєї тарілки м’який і довгий пагін сої.

— А це що таке?

— Може, просто поїмо? — пропонує Патриція.

Вона, здається, почувається не в своїй тарілці, бо весь час метушиться, ніби не може всидіти на стільці. Лице в неї ще блідіше, ніж зазвичай, але потім щоками