Хіроакі Куромія - Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія

На другій шахтаря вбив шматок породи. Ще на одній шахтаря переїхала вагонетка. В об’єднанні «Макіївкавугілля» робітника вбило електричним струмом. В «Артемвугіллі» вибійник загинув під шматком породи)[1115]. На початку 1937 р. збільшення кількості аварій із смертельними наслідками змусило Вишинського переглянути всі випадки виробничих аварій з 1934 р., з’ясовуючи, чи не було там ворожих дій[1116]. Перегляд буцімто підтвердив, що збільшення кількості аварій — це результат «шкідницької діяльності ворогів народу»[1117]. А ще раніше, навіть до перевірки, на пленумі ЦК партії в грудні 1936 р. Єжов сказав, що деякі керівники вугільної промисловості були шкідниками, мали намір викликати невдоволення робітників діями уряду, влаштовуючи для цього аварії. За Єжовим, вони вважали робітників за худобу, чиє життя нічого не варте[1118]. Глибоко стривожений усім цим, за два тижні до самогубства, Орджонікідзе мав розмову із співробітниками Комісаріату важкої промисловості. Він нагадав їм про давні царські часи, коли при загибелі бодай кількох чоловік «ворушилася» навіть «чорносотенна Державна дума»; дехто з присутніх, старі більшовики, мають це пам’ятати. А тепер гине двадцять чоловік, їхні тіла відкопують, ховають і повідомляють, що настрій робітників піднесений. Насправді ж нічого такого немає, робітники просто отупіли. Аварії раз у раз трапляються, але ніхто не відповідає за них. Тому гине ще більше людей[1119].

Проте не можна сказати, що за аварії ніхто не відповідав. Ніхто не хотів відповідати, і тому звинувачували кожного. Боячись бути звинуваченими в захисті ворогів народу, чимало керівників разом із судовими органами й прокуратурою вдавалися до масових репресій кадрів середньої ланки — інженерів і техніків. На одній шахті віддали під суд усю адміністрацію[1120]. Це стало таким поширеним явищем, що у травні 1937 р. ЦК партії засудив цю практику[1121]. Є свідчення, що 70% звинувачених були врятовані втручанням ЦК[1122]. Це втручання, своєю чергою, згодом оголосили троцькістським маневром, щоб попсувати заводи і шахти й перекласти вину на невинних людей[1123]. Отже, ставало дедалі незрозумілим, хто ж насправді був «ворогом народу»? Як сказав Сталін, немає нічого дивного в житті. За всіма показниками, 1937 р. трудова дисципліна серйозно знизилась[1124], а це своєю чергою заохотило мисливців на ворогів.

У 1937–1938 рр. багато керівників стало жертвами сталінського терору. Якщо вірити В. Косіору, першому секретареві комуністичної партії України, в Україні залишків «чужих елементів» було більше, ніж деінде[1125]. Г. В. Гвахарія, тридцятишестирічний колишній послідовник Троцького, директор Макіївського металургійного заводу, був арештований у квітні 1937 р. Після довгих тортур він зламався, вплутав у справу кількох своїх колеґ-керівників і був розстріляний у вересні 1937 р. як ворог народу[1126]. Я. С. Гуґель, сорокадворічний директор заводу «Азовсталь» і колишній директор Магнітогорського металургійного заводу, проти якого дав свідчення Гвахарія, був заарештований у серпні 1937 р. і розстріляний через два місяці[1127]. Головний інженер Донецького вугільного комплексу В. М. Бажанов, один з кількох найстаріших («буржуазних») більшовицьких інженерів країни, який став неофіційним головою радянської вугледобувної промисловості, був заарештований у вересні 1937 р. Його колишній начальник М. Л. Рухимович, зламаний тортурами, повідомив, що Бажанов «брав участь в антирадянській терористичній, диверсійно-шкідницькій організації правих». Бажанов, теж явно під тортурами, на допиті визнав себе винним, але на суді відмовився від своїх свідчень, єдиного доказу провини. Його, однак, засудили до розстрілу і стратили через два місяці. Його дружина, О. С. Бажанова, отримала вісім років ув’язнення як дружина начебто зрадника без жодного доказу її вини[1128].

Наступника Бажанова, К. П. Епіфанцева, невдовзі, у жовтні 1937 р., зняли з посади. Його подальша доля невідома, але, здається, він помер на допиті[1129]. І. А. Фесенко, новий, тридцятиоднорічний директор «Донбасвугілля», довго не протримався: його заарештовано у червні 1938 р.[1130]. З травня по серпень 1938 р. З тридцяти двох вищих службовців «Донбасвугілля» дев’ятнадцять репресовано, дванадцять зникло (майже точно — репресовані), одного переведено на іншу роботу. Ще раніше, у вересні 1937 р., Управління вугілля Комісаріату важкої промисловості було майже повністю винищене. Внаслідок масштабного терору в усіх сферах повної інформації про цей період немає. За тими нечисленними даними, що їх зібрав комісаріат, який і сам зазнавав брутального терору, з кінця 1936 по квітень 1938 р. (до кінця великого терору було ще далеко) принаймні одну чверть директорів шахт та головних інженерів репресували як ворогів народу[1131]. В металургійній промисловості справи були не набагато кращі. На металургійному заводі в Сталіно «терор залишив лише жменьку з-понад двохсот інженерів, потрібних для роботи заводу. Вони просто зникали, і невідомо, чи їх справді розстріляли»[1132].

Тих, хто просто зникав, як інженери зі Сталіно, було чимало. Деякі з примусу брали участь у показових судових процесах. Один такий процес відбувся в листопаді 1937 р. над адміністрацією та інженерами «Будьоннівськвугілля». Найголовнішою проблемою були промислові аварії. На суді головний прокурор Донбасу Р. А. Руденко (який потім став головним обвинувачем на Нюрнберзькому процесі від Радянського Союзу, а згодом — Генеральним прокурором країни і навіть очолював комісію з реабілітації жертв сталінського терору після 1953 р.) запитав директора тресту С. П. Володарського: