Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

— сказав він, — це не вона і не вони. Це кроки чоловіка; вони зупиняються перед моїми дверима; вони йдуть сюди.

В ту хвилину почулись три короткі удари в двері.

Рене швиденько зійшов униз; проте, знову приклав вухо до дверей, не відчиняючи їх.

Знов почулися такі самі удари.

— Хто там? — спитав метр Рене.

— Хіба неодмінно треба називати імена? — спитав чийсь голос.

— Безумовно, — відповів Рене.

— Коли так, моє ім’я — граф Аннібал де Коконна, — сказав той самий голос, що говорив уже попереду.

— А я граф Лерак де Ла Моль, — сказав другий голос, що заговорив уперше.

— Почекайте, почекайте, панове, я до послуг ваших.

І Рене, відсунувши засуви, відчинив молодим людям двері і поспішив замкнути їх за ними на ключ; потім, провівши їх зовнішніми сходами, завів до другої половини середньої кімнати.

Ла Моль, входячи, зробив під плащем хресний знак; він був блідий, рука його тремтіла, і він не міг подолати своєї слабості.

Коконна оглянув одну по одній усі речі, що були в кімнаті, і, помітивши двері до темної комірчини, хотів відчинити їх.

— Вибачте, дворянине, — сказав поважно Рене, спиняючи рукою руку Коконна, — відвідувачі, що роблять мені честь своїм візитом, заходять тільки до цієї кімнати.

— А, то інша річ, — відповів Коконна. — До того ж, я відчуваю, мені треба сісти.

І сів на стілець.

Настала хвилина мовчанки: метр Рене чекав, щоб хтось з молодих людей виклав причину свого приходу. Чути було тільки свист від дихання Коконна, який ще не зовсім видужав.

— Метр Рене, — сказав він нарешті, — ви людина спритна, скажіть, чи я завжди буду калікою від моєї рани, тобто чи у мене завжди буде короткий віддих, що не дає мені сісти на коня, битися зброєю і їсти яєшню з салом?

Рене наблизив вухо до грудей Коконна і уважно вислухав легені.

— Ні, пане граф, — сказав він, — ви видужаєте.

— Справді?

— Кажу вам.

— Приємно чути.

І знову настала мовчанка.

— Чи не хочете ви дізнатись іще про що-небудь, пане граф?

— Так, — сказав Коконна, — я хочу знати, чи я справді закоханий.

— Ви закохані, — сказав Рене.

— З чого ви знаєте?

— Бо ви питаєтесь про це.

— Чорт візьми! Гадаю, що це правда. Але в кого?

— В ту, що тепер за кожним словом згадує чорта, як ви.

— Правда, — сказав Коконна, остовпівши з подиву. — Спритна ви людина, метр Рене. Ну, твоя черга, Ла Моль.

Ла Моль почервонів і мовчав у замішанні.

— Ну, якого там диявола! — сказав Коконна. — Говори!

— Говоріть, — сказав флорентієць.

— Я, метр Рене, — забелькотів Ла Моль голосом, що поволі почав ставати певнішим, — я не питатиму у вас, чи я закоханий, бо знаю це й сам і не ховаю цього від себе; але скажіть мені, чи будуть мене кохати, бо все, що досі подавало мені надію, повертається тепер проти мене.

— Ви, може, не зробили всього, що треба зробити для того.

— Що ж треба робити, пане, як не доводити пошаною й відданістю володарці думок своїх, що її справді глибоко кохають?

— Ви знаєте, — сказав Рене, — що ці вияви часом не мають сили.

— Отже, треба облишити надію?

— Ні, треба вдатись до науки. В натурі людській є антипатії, які можна перемогти, і симпатії, які можна підсилити. Залізо не магніт, але, коли його намагнітити, воно теж притягає залізо.

— Безперечно, безперечно, — пробурмотів Ла Моль, — але я проти всіх цих заклинань.

— А, якщо ви проти, — сказав Рене, — то нічого було й приходити.

— Стривайте, стривайте, — сказав Коконна, — що ти, дитина, чи що? Пане Рене, можете ви показати мені чорта?

— Ні, пане граф.

— Шкода, я сказав би йому слово-два, це, може, осмілило б Ла Моля.

— Ну, хай! — сказав Ла Моль. — Давай говорити прямо. Мені казали про фігурки з воску, зроблені на взірець коханої особи. Чи це придатний спосіб?

— Безпомилковий.

— І від цих спроб не може бути ніякої шкоди для життя чи здоров’я коханої особи?

— Ніякої.

— То спробуймо.

— Хочеш, я почну? — сказав Коконна.

— Ні, — сказав Ла Моль, — я почав, я доведу й до кінця.

— І ви, пане де Ла Моль, бажаєте дуже пристрасно, непохитно знати, чого вам сподіватись? — спитав флорентієць.

— О, — скрикнув Ла Моль, — я вмираю від бажання, метр Рене!

В цю хвилину хтось тихенько постукав у двері з вулиці, так тихенько, що сам тільки метр Рене почув цей стук, та й то тільки тому, що, певне, дожидався когось.

Не перестаючи ставити Ла Молю непотрібні питання, Рене непомітно наблизив вухо до слухової труби і почув відгомін голосу, що, здається, зупинив на собі його увагу.

— Скажіть тепер коротко ваше бажання, — мовив він, — і назвіть особу, яку ви кохаєте.

Ла Моль став на коліна, немов говорив з божеством, а Рене, вийшовши до першої половини кімнати, нечутно спустився зовнішніми сходами: через хвилину легкі кроки почулися в крамниці.

Підводячись, Ла Моль побачив перед собою метра Рене; флорентієць держав у руці досить грубо зроблену з воску фігурку в короні й мантії.

— Чи хочете ви, щоб ваша царственна кохана завжди кохала вас? — спитав парфумер.

— Так, хоч би я заплатив за те життям, хоч би погубив свою душу, — відповів Ла Моль.

— Добре, — сказав флорентієць, а потім умочив кінці своїх пальців у глечику з водою і струсив кілька крапель на голову фігурки, промовивши якісь латинські слова.

Ла Моль здригнувся. Він зрозумів, що сталося блюзнірство.

— Що ви робите? — спитав він.

— Хрещу фігурку ім’ям Маргарити.

— З якою метою?

— Щоб викликати симпатію.

Ла Моль відкрив губи, щоб припинити дальший експеримент, але насмішкуватий погляд Коконна зупинив його.

Рене помітив його нерішучість і чекав.

— Потрібна повна і вільна згода, — сказав він.

— Робіть, — відповів Ла Моль.

Рене написав на маленькій стрічці червоного паперу кілька кабалістичних знаків, надів папірець на сталеву голку і вколов голкою статуетку в серце.

Дивна річ, з ранки на фігурці з’явилась краплина крові, і тоді він