Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Проте напередодні, об одинадцятій годині, переконавшись у глибині сну стражника, Алікс проникла до кабінету батька, при чому Франсуаза стояла на дверях. Хоч дівчина й була перелякана тим, що збиралася скоїти, з тієї миті, як вона переступила поріг кабінету, її не лишала дивовижна холоднокровність.
Спершу вона побачила на червоній шкірі секретеру лист графа де Поншартрена. Його відрізняли від інших воскові печаті та міністерські герби, що були глибоко та чітко відтиснуті на товстому папері. Алікс обережно взяла його до рук, намагаючись запам’ятати положення паперу до того, як вона його підняла. Потім відклала, і втрималася поки що від читання, бо їй здавалося, що головне мало бути десь у іншому місці. Дійсно, під сподом вона знайшла інший конверт, менший за розміром.
Якщо перший лист відрізнявся від решти кореспонденції своєю офіційністю, то другий впадав у вічі жалюгідним виглядом, зібганим, пошкодженим дощами та забрудненим нечистими долонями папером. Алікс обережно взяла його. Воно прийшло з Джидди. То був почерк Жана-Батіста. Алікс одразу ж піднесла його до свого серця. Так стояла вона першу мить, не наважуючись читати. Довге очікування зробило дівчину такою чутливою, що коли вона стискала в руках цей папірець, який до того тримав Жан-Батіст, у неї було почуття, ніби вона тримає за руку його самого. Нарешті вона розгорнула конверт. То виявилося коротке послання, написане в поспіху патичком з бамбуку, який перекривлював літери. Рядки на правому боці підіймалися вгору.
«Ваша Ясновельможносте!
Я повертаюся до Каїру. Місія до Абіссінії мала повний успіх, за винятком того, що отець де Бревдан, нажаль, загинув ще до нашого прибуття до ефіопської столиці. Я привезу з собою посла Негуса. У цю мить він перетинає Червоне море, бо справи надовго затримали його в Массауа. Король королів передав з нами дарунки нашому самодержцю. Ми веземо десятеро абіссінських рабів, коней, молодих слонів та багато іншого окрім цього. Коли ми зберемося всі, та знайдемо підхоже судно, нам залишиться тільки дістатися до Порт-Саїду. За сприятливих умов, за місяць будемо в Каїрі. Прошу Вашу Ясновельможність…»
— За місяць! — скрикнула Алікс.
Вона подивилася на дату, накреслену вгорі листа, та швидко підрахувала: його було написано якраз двадцятьма вісьмома днями перед тим.
Вона поклала на місце лист від Жана-Батіста, а поверх нього — лист від міністра, який читати вже не знадобилося, оскільки вона довідалася про те, що хотіла.
Розділ 2
З пагорба, де Жан-Батіст із супутниками розбили свій табір, можна було бачити все місто Суец. То було маленьке арабське містечко, над яким височили лише кілька османських будівель та вохриста громада митниці під дахом, укритим римською черепицею. Високі двостовбурні пальми здіймали свої зелені бахромчасті прапори, які тремтіли від вітру з затоки. Трикутні вітрила торгових суден дряпали, немов ті нігті, синій палець моря, що вдавався в складки пустелі. Залишивши позаду себе синайські кручі, подорожні вступали на рівний берег Єгипту.
Суец є сумним місцем, де вмирають мрії вод. Тут, на кінчику простягнутої долоні Червоного моря, розбивається бурхливий та щирий порив Індійського океану, бо байдуже та нерухоме Середземне море жодним рухом не відповідає на його заклик. Численні каравани, чиї обриси або сліди можна побачити повсюди, тягнуться нитками крізь язик піску, що розділяє води, ніби хочуть, попри все, звести їх воєдино.
Кінець вологого сезону неквапно збирав останні чорні зерна, які кидала на землю важка та прохолодна тінь. Маленький караван споглядав це видовище, сидячи навколо вогнища з сухого гілля, яке раби склали, зібравши увесь хмиз, який тільки знайшовся неподалік від табору. День хутко загасав, роблячи ще урочистішим співзвуччя кольорів та гру тіней, які прорізували рельєф і загострювали контрасти. Подорожнім було не до того, щоб помічати всю цю велич. Чесно кажучи, вони ледве наважувалися дивитися один на одного. Єдиним, хто, здавалося, не страждав через таке становище, був Мюрад, чиєю винятковою турботою на той час була якість супу. Він без кінця підіймав кришку над казанком, котрий кипів над вогнем, щоб оцінити колір страви.
Бо від первинного гордого кортежу залишилося небагато. Коні Мюрада загинули, ледве зійшовши з плато, від укусів комах, до яких не були звиклими. Вірменин мав просити для себе інших, відіславши вісника до Імператора. Йому прислали п’ять нових коней, які одразу ж знов померли, що виглядало дуже підозрілим на думку франків, чиї коні не хворіли ніколи й нічим. Роздратований затримкою Понсе виїхав у товаристві метра Жюремі вперед, узявши курс на Джидду, щоб звідти написати консулові. Нарешті, пожертвувавши багато чим з того, що лежало в тюках, — хоча Понсе й підозрював, що все це було продано за гарною ціною в Массауа, — Мюрад навантажив решту на віслюків та мулів. Саме з цим гордим екіпажем він лишався на ту пору. Слони теж протрималися недовго. Один помер від спеки на узбережжі. Другого, який здавався міцнішим, завели на маленький арабський вітрильник, який він повністю зайняв. Його тягнули на ланцюгах десять людей. Мюрад дуже пишався тим, що звір плистиме по водах. Він сів з рештою світи на інше судно, яке мало вирушити слідом за товстошкірим. Хто знає, що відбулося тієї миті в голові тварини? Але, щойно відчалили човни, молодий слон, побачивши себе посеред води, поринув у паніку, замахав вухами, страшенно заревів. Екіпаж не зміг завадити йому розірвати два ланцюги і слон затупцював ногами з такою силою, що човен почав хитатися. Море поглинуло й мастодонта, й човен, до якого він ще був прив’язаний двома ланцюгами. У катастрофі загинуло п’ять матросів.
Отже, Мюрад прибув без слонів. Він привіз лише, в щільно забитому цвяхами ящику, вуха слона, загиблого на суші, які йому спало на думку відрізати. То були дуже красиві та великі вуха, якими відрізняються африканські слони. Жан-Батіст хвалив кмітливість вірменина, який, таким чином, зберіг хоч такий залишок — показати тим, хто не повірить, — чудових дарів Імператора. Мюрад прийняв ці похвали з тим більшою скромністю, що намір зберегти вуха походив у нього від зовсім іншої думки. Він чув, що ця частина слонової туші в сушеному вигляді, коли її добре приправлять, має незрівнянний смак.
Доля рабів виявилася не набагато кращою. Наїб Массауа, місцевий князьок, який правив на своєму краї півострова за фірманом Великого Турка, був не проти зробити ласку Негусові, який просив його не турбувати подорожніх. Він надто залежав від цього могутнього сусіда, щоб викликати його незадоволення. Але в листі Короля королів ніде не йшлося про рабів.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен», після закриття браузера.
