Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

Отже, Наїб залишив собі чотирьох жінок, які прийшлися йому до смаку. Один з чоловіків, що залишилися Мюрадові, загинув на човні зі слоном. Четверо дісталися до Джидди. Правитель Мекки, дарунки для якого вірменин продав у Массауа під приводом полегшення ноші для коней, вирішив, що наданих йому подорожніми мускусу та двох торбин золотого піску буде замало, щоб його вшанувати. Йому дуже сподобалися двоє найсильніших абіссінських рабів, і він проголосив себе їх власником. Одного Понсе вдалося-таки відвоювати. Саме в компанії трьох уцілілих — дорослого кульги та двох дітей приблизно чотирнадцяти та одинадцяти років — вони й вечеряли в той день на пагорбах Суецу.

Франки теж не дуже прикрашали цю картину. Вони, звичайно, зберегли своїх коней та більшу частину поклажі, але Понсе дуже хворів у Аравії та протягом переходу уздовж Червоного моря. Ще до того, в Массауа, занедужав метр Жюремі. Вони виходили з цього року мандрів виснаженими, схудлими, знесиленими лихоманкою та язвами на ногах, які дістали на судні, і які спочатку ятрила морська сіль, а тепер подразнював пісок. Єдиним козирем, що міг би додати їхньому поверненню хоч якоїсь гідності, котрої так не вистачало досі, були нові штани, бавовняні сорочки з мереживом на комірах та червоні жакети, на які їм удалося розжитися у Джидді. Усе це вони виміняли на непомірну кількість золота в корсарів, котрі здобули ці речі в наслідок чергового абордажу. Шати було обережно складено до шкіряних валіз. Тепер треба було вирішити, що з ними робити та як взагалі поводитися під час прибуття до Каїру.

— Ми будемо в Каїрі за три дні, — сказав Жан-Батіст. — Два з них проведемо разом. На останній стоянці ти, Жюремі, залишаєш свого коня, береш мула та їдеш від нас. Потрапляєш на північ. У два етапи дістаєшся до Нілу в Бенга та, наступного дня, заїжджаєш до Каїру олександрійським шляхом, яким і маєш повертатися до міста.

То було безславне повернення для того, хто розділив з ними всі складнощі подорожі. Але Понсе знав, що, приєднуючись до нього, метр Жюремі заздалегідь приймав цю невигідну роль, до якої, як старий вояк, був уже звиклий.

— А ми залишаємося разом? — спитав Мюрад у Жана-Батіста з деяким занепокоєнням.

— Лише впродовж двох днів. Потім ти чекатимеш у тому місці, де нас покине метр Жюремі. Я поїду вперед.

— Як? — скрикнув Мюрад. — Зостатися самому! Посеред пустелі…

— Ти не будеш сам, є ще раби, — пробуркотів метр Жюремі.

— Оце так заспокоїв. Ти їх бачив?

— Ми зупинимося в надійному місці, біля постою для караванів, — із серцем сказав Жан-Батіст. — І я сплачу комусь, щоб захищав тебе.

— Отже, ти поїдеш перший, — непевно сказав Мюрад.

— Я сповіщу про твоє прибуття. Наступного дня, по обіді, з’явишся ти — настільки урочисто, наскільки зможеш. Один з рабів, найстаріший — до речі, треба загорнути йому ноги повстиною, щоб було не дуже помітно, що він кульгавий, — поїде за тобою на другому мулі. Діти з віслюками підуть услід.

Мюрад кивнув головою.

— Скільки чистого одягу лишилося в твоїй скрині?

— Одна переміна.

— Тоді бережи її. Перевдягатимешся, коли приїдеш, для офіційних аудієнцій. Коли ж побачиш тих, хто зустрічатиме тебе при вході до міста, скажеш їм просто, що просиш вибачити тобі твій вигляд як людині, яка здійснила довгу, складну та небезпечну подорож.

Вони домовилися ще про декілька подробиць, потім настала ніч; усі полягали спати навколо вогнища, загорнувшись у шкіри. Жан-Батіст відчував небувале хвилювання. Тіло подавало йому тисячу сигналів про втому та біль. До того ж над ним сяяли погляди зірок, у товаристві яких він провів рік, і які тепер мав залишити. Він був сповнений думкою, чи майже відчуттям близькості Каїру. Під час від’їзду, коли через будь-що можна поринути у відчай, від нетерпіння не хвилюєшся. Посередині подорожі теж якось тримаєшся. Але коли повернення вже не за горами? Навіщо всі ці подробиці, для чого цей повільний перебіг хвилин? Вони є малою дрібницею, яка відділяє від заспокоєння, не дає дізнатися. Жан-Батіст плекав думку про це повернення впродовж довгих місяців. Він уявляв собі Алікс, своє кохання, нарешті — зустріч з нею. Та раптом відчув, якою мірою ця побудова, на якій він утримувався, зводячи її камінь за каменем, аби не випускати з очей, як би далеко не зайшов, ту, що кохав, — якою мірою оця неоднорідна вежа з крихких надій, з полагоджених спогадів, з уривків образів, звуків, вихоплених з решток далеких днів, — якою мірою все це було засновано на піщаних брижах, на божевільній певності, що хтось може чекати на нього, його не знаючи, кохати його, навіть майже жодного разу його не бачивши. Ця жінка, чий образ він носив з собою так довго, в таку далину — чи не була вона лише грою його власної уяви? Тієї ночі, лежачи на гострих каменях пустелі, Жан-Батіст міркував не тільки, чи кохала його Алікс, а взагалі — чи існувала вона насправді.

Нарешті він вирішив знятися з останнього постою просто серед ночі. Напередодні все відбулося, як вони й задумали: метр Жюремі з буркотінням вирушив у напрямку Олександрії. Мюрад був заспокоєний, бо вони обрали для очікування дуже пожвавлений постій для караванів, де, до того ж, вирішили заночувати двоє яничарів. Спати лягли рано. Від Мюрада одразу ж почало долинати гучне хропіння. Жан-Батіст знав: намагатися заснути буде марно. Він тихо осідлав коня, залишив свого віслюка та всю поклажу з рештою супроводу, який мав приєднатися до нього наступного дня в місті, одягнув чисту сорочку, штани та камзол, і виїхав сам. Повний місяць піднявся в небі та освітлював шлях, немов зимове сонце. День був гарячий. У повітрі збереглися смуги спеки, які вершник навперемінно накидав на плечі та скидав з них, немов шовкові мантії. Удари копит коня лунали, немов биття величезного серця, що торкалося тремтячої поверхні пустелі.

Коли Жан-Батіст порівнявся з руїнами храму Птоломея, все навколо було ще занурене в ніч. До роздумів про швидкоплинність століть між уламків стовпів серце в нього не лежало, оскільки він був пройнятий очевидністю протилежного — вічності секунд та нескінченності останніх митей розлуки. До Каїру прибув на зорі. Вартові ще спали, а двері були зачинені. Побачивши добре одягненого та беззбройного франка, стража дозволила йому увійти, ні про що не спитавши. Спало все місто, за винятком жебраків, котрі ще блукали в ту пору, подібні до тіней. Із сонцем піднявся легкий бриз, і в його струмені з веселими криками пірнали ластівки.

Старий стражник франкської колонії, помітивши вершника, хотів був вистрілити з