Тетяна Гуркало - Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало

Сато, як завжди, не оцінив. Він прогарчав щось незрозуміле, замахав руками на дракона і зажадав щоб він негайно став невидимим. Етль у відповідь теж вирішив посміхнутися. Його посмішка вражала більше, ніж впевнений вигляд Ярослава і Сато дещо вщух.

— У нас справа, — вирішив розпочати мирні переговори Ярослав.

— Справа! — гаркнув Сато.

— Ми знайшли мого отруйника, — тихенько заявив Кіого, скромно потупивши очі.

Сато подавився лайкою і з нездоровою пристрастю подивився на дракона. Запідозрив у ньому отруйника?

— Знайшли? Ви?

— Вони, — вказав дракон кінчиком хвоста спочатку на Кіого, потім на Ярослава.

— Він був консультантом у деяких питаннях, — чесно зізнався Ярослав і про всяк випадок погладив хвіст.

Сато моргнув.

— Ми хотіли залучити дракона для залякування підозрюваного, але потім вирішили, що ваша кандидатура підходить більше, — спробував пояснити Кіого.

— Для залякування? — щиро здивувався Сато, він ніколи не вважав себе страшним.

— Вам ніхто не зможе збрехати, — підказав Ярослав. — А більшого не потрібно.

Сато сумно зітхнув.

— Це ж не дівчина? — спитав із надією.

– Не дівчина, – підтвердив Ярослав.

— Хоч одна хороша новина, — зітхнув Сато. Дівчатами він був ситий по горло. Ці лагідні створіння або вперто мовчали, або тріщали без упину, або скаржилися на несправедливість. Більшість жаліла потерпілих, менша зловтішалася, проте, жодна з них так і не здогадалася чітко відповісти, так чи ні. Завдяки їхнім зусиллям у Сато страшенно боліла голова кілька днів поспіль, і він починав ненавидіти весь жіночий рід.

— Давайте знайдемо спокійніше місце, і я все розповім, — миролюбиво запропонував Ярослав. — У найкращих традиціях детектива.

Сато, як не дивно, погодився. Мабуть, на нього так подіяв вигляд усміхненого дракона.

Спокійним місцем виявилася знайома кімната, в якій відбулося знайомство із Сато та сестрою Ярена. Чи ця кімната була офіційним кабінетом того, хто бачить суть, чи Сато її за щось любив, Ярослав так і не зрозумів. Він впевнено сів на стілець, що самотньо стояв біля стіни. Дочекався, поки Сато влаштується за мініатюрним столиком, а Кіого вільно розвалиться в одному з крісел і приступив до розповіді.

— На мій сором спочатку я почав шукати ворогів татуся Кіого, зовсім випустивши з уваги, що він не єдиний постраждалий. Природно, у мене нічого не виходило, у всіх було алібі і не було можливості. Навіть якщо припустити, що алібі не справжнє, або що вони відправляли в Місто замість себе виконавця, нічого не сходилося. Ворогів занадто багато і в жодного з них немає причини вдаватися до такого дивного способу помсти, простіше викликати на дуель. А потім з'явилася невловима особистість, із синьою ганчіркою на голові, і все стало на свої місця. Ця особистість розгромила бібліотеку та вкрала книжки, розумієте? Певні книги, які навіщось їй дуже знадобилися. Книги, які б їй на руки ніхто не дав. Ця особистість живе у Місті. Книги через Тунель не забирали, отже, вони залишилися у Місті. Принаймні, мені так здається. І потрібні ці книги саме у Місті. Інакше не було сенсу красти їх тут. Такі книги є майже у кожному зі світів. Ось я і подумав, чому божеволіють тільки маги, що живуть у тому ж Місті? Що їх поєднує? Кому вигідно їх позбутися настільки екзотичним способом? Адже вбити набагато простіше. Значить, хотіли налякати когось такою ж сумною долею. Змусити до співпраці. Ще зрозумів, хто міг винайти таке дивне плетіння на основі приворотного зілля. Хто об'єднує в собі знахаря і мага?

— Алхімік, — зачаровано сказав Кіого. Він якось одразу все зрозумів. І навіщо зрозумів, і чому, і за що, тільки легше від цього не стало.

— Так, алхімік, — підтвердив Ярослав. — Винайшов якусь гидоту і комусь проговорився. Талановитий алхімік, але дурний, балакучий і надмірно довірливий. Одного такого виловили з Дрібного Озера місяця за три до першого з’їхавшого з розуму магу. Я уточнював. Далі все дуже просто. Тільки й залишилося знайти людину, якій міг проговоритися алхімік, якій заважали маги і яка може легко провозити набори трав, нібито для тих же знахарок, не кажучи вже про можливість заміни печаті. Адже майже всі маги були перевіряльниками Тоннеля, або близькими родичами тих, хто перевіряв у світах, що торгують із Містом. Перевіряючі, до речі, після пригод із родичами дуже швидко змінювали місце служби. Яке співпадіння, правда? Далі просто, я дізнався, хто приймав іспит у потоплого алхіміка, зіставив все інше, і в мене залишилося єдине ім'я.

— Дозі Айра, — сказав Сато, міркував він швидко. Професіонал. — Куратор практикуючих Нижньої вулиці, переговорник із торговими будинками та приймаючий заліки на ліцензію у тих же знахарок та алхіміків.

— Я так само подумав, — кивнув Ярослав. — Ідеальне місце роботи для перевезення контрабанди. Ось тільки надмірно законослухняні перевіряльники йому заважали. А міняти печатки не так і складно якщо під рукою є знахарі, які хочуть будь-що-будь отримати ліцензію, і підлеглі, які вміють говорити з повітрям, водою і землею. Мені дракон сказав. Думаю, йому можна вірити. Щоправда, одну річ я зрозуміти не можу, — зізнався Ярослав. — Чому цей тип почав використовувати такий помітний спосіб залякування незговірливих? Невже розраховував, що ніхто не здогадається запідозрити саме його? Насправді здогадатися про його причетність дуже легко.

— Він бовдур, — сказав Кіого. — Він завжди вірив у свою геніальність, усім про неї розповідав і, мабуть, зрештою, повірив у свою перевагу над усіма взагалі. Хіба може натовп невдах спіймати генія?

— Може, — впевнено промовив Ярослав. — Генії, вони не від цього світу. Не помітити їхню діяльність дуже складно.

— Виходить, він справді геній, — посміхнувся Сато.

Ярослав почухав маківку і вирішив тримати свою думку про генії при собі. Адже не зрозуміють. Їм не доводилося прикидатися геніями, вони не знайомі з усіма тонкощами процесу.