Данило Борисович Яневський - Грушевський, Скоропадський, Петлюра

— у випадку крайніх обставин погоджуватися на сепаратний мир з Росією,

— «якщо ситуація з продовольством в монархії зробить подальше продовження війни неможливим і поразка стане реальною, розпочати переговори з Україною на умовах поділу Галичини на дві частини»,

— відкласти реалізацію австро-польського сценарію, взявши натомість до уваги план приєднання Румунії[101].

28 січня. Чернін повертається до Бреста.

30 січня. Відбувається «перше повне засідання» за участі всіх делегацій. «Взаємини між Петербургом і Києвом, — на його думку, — значно погіршились», «большевики взагалі не признають київської делегації самостійною».

Це дозволило австрійському міністрові блискавично розіграти карту противенства між російськими більшовиками та українцями, щоб укласти таким чином мирову угоду бодай з одною стороною. «Підписання миру з однією стороною, — був переконаний він, — справить таке сильне враження на іншу, що, можливо, все ж вийде підписати мир з обома».

«Чернін вважав більш вірогідним, — стверджує австрійський дослідник, —підписання миру з Україною та припинення переговорів з Росією. У цій ситуації 31 січня Чернін звернувся до цісаря і отримав від нього нові інструкції, які схвалювали подібний порядок дій за умови, якщо Рада насправді зможе гарантувати мир, якщо поставки продовольства будуть гарантовані і якщо вину за зрив перемовин можна буде перекласти на Троцького»[102].

1 лютого. Чернін «від імені усіх делегацій Четверного блоку заявив, що союзники, як і раніше, визнають делегацію Центральної Ради законним представником українського народу, а тепер ще й офіційно визнають УНР як незалежну, вільну, суверенну державу, яка є спроможною самостійно укладати міжнародні угоди»[103].

Констатація

1 лютого 1918 р. і є датою визнання УНР самостійною державою de jure Центральними державами.

Правдиве й оце: визнавши того дня делегацію УНР самостійним учасником переговорів, Троцький, голова офіційної делегації більшовицького уряду, тим самим визнав УНР самостійною державою. Це, в свою чергу, означає, що всі наступні дії радянської Росії щодо УНР були агресією та окупацією. Отже, від 1920 р. (і до 1991 р.) політичний режим, установлений більшовиками на території сучасної України, був не чим іншим, як окупаційним режимом.

Що розповідають мемуари графа Черніна? — 2

2 лютого. «Прірва відокремлює оба правительства» (київське та пет­роградське. — Д. Я.), — занотовує керівник австрійського МЗС, «і не наша вина, коли ми не можемо з ними заключити одного договору».

Згідно з іншим джерелом, 2 лютого Чернін та Гоффманн оголошують українській делегації: вони готові укласти мир з УНР в обмін на зобов’язання поставити 1 млн т зерна до Австро-Угорщини[104].

3—5 лютого. Австрійська та німецька делегації від’їжджають до Берліна.

6 лютого. Обидві делегації повертаються до Бреста, де їм «удалось нарешті вияснити мінімальні українські домагання».

7 лютого. «Остання надія дійти порозуміння з Петербургом розвіялась. ...Троцький заявив, що він ніколи не згодиться на те, щоби ми підписали мир з Україною, тому що Україна не є в руках Ради, а його військ. Україна є частиною Росії, — заявив Лейба Бронштейн своїм візаві, — і тому мировий договір з нею означатиме, що ми вмішуємось у внутрішні справи Росії».

Згідно з іншим джерелом, 7 лютого австрійський представник Фрідріх фон Візнер та Микола Любинський підписали протокол, який врегульовував питання поставки українською стороною одного мільйона тонн хліба[105].

8 лютого. «Нині вечером маємо підписати мир з Україною. Перший мир у цій жахливій війні».

Е. Зайдлер фон Фойхтенеґ (1862—1931 рр.). Суспільне надбання

Як установив сучасний австрійський дослідник, саме цього дня австрійський прем’єр-міністр Ернст Зайдлер фон Фойхтенеґ та Чернін «підписали таємний протокол, який передбачав створення з частин Східної Галичини, заселених переважно українцями, «нового коронного краю ...на кшталт Буковини». Австрійський уряд зобов’язувався внести на розгляд обох палат парламенту відповідний законопроект.

Важливим, — наголошує дослідник, — було останнє речення: «Ця декларація і мирний договір утворюють єдине ціле, і в разі невиконання хоча б одного із зобов’язань за мирним договором вона втрачає свою силу». Отже, читаємо далі, «з огляду на цю взаємопов’язаність, невиконання якоїсь із домовленостей робило весь комплекс недійсним. Саме з посиланням на цю статтю Австро-Угорщина відмовилася від ратифікації мирного договору та виконання умов протоколу про коронний край, пояснюючи свої дії недотриманням Україною одного з положень мирного договору, а саме про постачання зерна»[106].

11 лютого. «Троцький відмовляється підписати. Війна скінчена, а миру нема... Мир з Україною підписаний під натиском голоду... Весною і літом 1918 р. приїхало до нас з України 42 тисячі вагонів. Такі харчі неможливо дістати з якого-небудь іншого місця. Таким робом міліони людей спасло себе від голодової смерті; нехай подумають про те ті, що критикують Берестейський мир»[107].

Відомості, що їх подав Чернін, дуже добре узгоджуються з мемуарними свідченнями Гоффманна. Вражає точність навіть у деталях, що особ­ливо помітно на фоні писань українських мемуаристів, у яких мало що збігається — якщо збігається взагалі — як у часі, так і в просторі. Ці мемуари видано 1925 р., і — можна зробити припущення — без узгодження з графом Черніним.

Хто такий генерал Гоффманн?

Перемога при Танненбергу, поставила під сумнів подальшу участь Росії у Першій світовій війні взагалі і стала одним з найвищих досягнень німецького військового мистецтва.

Народився 1869 р. Під час Брестських переговорів 50-річний генерал-майор був одним з найбільш авторитетних високопосадових військовиків Другого райху. Випускник військової академії, він на два роки (1898—1899) був відряджений до Росії з метою удосконалення знань з російської мови. Під час російсько-японської війни — військовий аташе при японській армії. Упродовж п’яти років служив у російському відділі Генерального штабу під керівництвом «архітектора» німецького військового плану розгрому Франції та Росії генерал-фельд­маршала Альфреда фон Шліффена. 1914 р. саме М. Гоффманн розробив план розгрому російських армій у Східній Пруссії.

Один з найближчих співробітників генерал-фельдмаршала Пауля фон Гінденбурга, він упродовж усієї війни був начальником штабу Східного фронту. Кавалер вищої військової відзнаки — ордена «Pour le Merite» з дубовим листям. З 1920 р. — у відставці. Помер 1927 р.[108].

Що розповідають мемуари генерала Гоффманна?

За його свідченням у Бресті зібралося загалом понад 400 осіб — членів делегацій та технічного персоналу. Перемовини проходили, за одними даними, у приміщенні «російського театру», за іншими — у звичайному будинку. будинку «російського театру».

Тональність на перемовинах задавала «військова партія», яка вбачала свою головну місію в тому, щоб «відділити від Росії прикордонні держави і передати їх центральним державам». Хоча, правду кажучи, як це зробити, німецька сторона гадки не мала — «проблема залишилася висіти у повітрі». З цим увечері 2 січня німецька делегація від’їхала до Берестя.

Тут на них чекала перша несподіванка. Генерал Гоффманн описує її так: «Ще до початку цих переговорів у Брест-Литовську з’явилась нова група учасників, а саме представники Української Народної Республіки. <...> Кюльман і я прийняли їх радо, тому що з