Ілларіон Павлюк - Білий попіл

— Винна, — сказав я, видихнувши дим. — Просто зараз в тобі озвався сором. А сором — боягузливий. Зате совість — вона голодна. Совість прагне зжерти свого хазяїна!

— Що ти верзеш… — слабким голосом мовила Анна. — За кого ти себе маєш?!

— Краще скажи, за кого себе мала ти, вирішивши вкрасти чужу дитину! Це ти вбила Соломію! І вбила її не за один раз! Вперше — коли прирекла її на життя з нелюбим чоловіком. Вдруге — коли намірилась убити її дитя! І втретє — коли напоумила своїх слуг скоїти злочин! Чом би й ні, вона ж — твоя дочка! Була чужа, стала твоя… Навіть якби Соломія якимсь дивом вижила тієї ночі, вона б однак незабаром загинула, повісившись на кінських віжках просто на воротах маєтку! Скажи мені тепер, Анно Засухо, тобі ще досі важливо довести, що не ти особисто занурювала її голову у воду? Бо порівняно з іншим ця деталь якось тьмяніє.

Анна спробувала підвестися, та ноги її не слухалися. З другої спроби їй це вдалося, й вона випросталася, тримаючись за стіну.

— Брешеш… Моєї вини в цьому немає…

— Пізно сперечатися. Твоя совість ось-ось прокинеться.

Я теж підвівся й поглянув їй просто в зайшлі слізьми очі.

— Ласкаво прошу до пекла, Анно…

Вона вийшла, обережно переставляючи ноги, — так, наче вони стали скляні і вона боялася їх розбити.

У кімнаті повисла бездонна тиша.

Я помітив, як налякано дивиться на мене Настя. І тільки зараз збагнув, як моторошно прозвучала моя обвинувальна промова.

До того ж я, здається, буквально повторив слова Томаша. Та оскільки Томаш — це теж я, то, мабуть, нічого дивного… Але мороз таки продер по спині. Згадав, як Настя видряпувала на землі слово БАЛОРГ.

Я взяв її за руку. Дякувати Богові, дівчина палко відповіла на мій дотик. Переляк зник з її обличчя. І мені самому від цього полегшало.

Тимко раптом кинувся на підлогу і, діставши ганчірку, заходився прибирати з килима попіл, що впав з моєї самокрутки.

— Чистенько, — бубнів він самими губами. — Чистенько…

Анна стояла біля сходів, обпершись на поруччя й трохи нахилившись вперед. На мить мені здалося, що вона от‑от перекинеться через поруччя й полетить униз на холодний мармур. Але вона просто стояла й задивлялася в порожнечу, наче внизу були не сходи, а темна гладь озера, всіяна сонячними іскорками.

Сотник спинився за кілька кроків од неї, а ми з Котелком застигли, підтримуючи його попід руки. Настя тихенько причаїлася за нашими спинами.

Анна дивилася вниз і зовсім на нас не зважала. Коли її голос раптом розітнув дзвінку тишу коридору, я несамохіть здригнувся.

— Моя мати вмерла, коли я була малою. Я майже не пам’ятаю її… Лише кілька спогадів. Як вона пригощає нас із сестрою аґрусом. А ми сваримося, бо його мало… І тоді вона годує нас із рук, дає по ягідці кожній… Вона померла від сухот. А батько… Він завжди був трохи чужий… А після маминої смерті — й поготів. Він був вчителем. І всі вважали його за взірцевого сім’янина. Порядний. Вимогливий. Набожний. Він водив нас із сестрою до церкви двічі на тиждень, а сам бував там щоранку. Та моя сестра казала, що свої ікони батько любить більше за нас. І це була правда. Батько був фанатик. У прямому сенсі…

Анна нарешті відвела погляд від мармурових сходів й обернулася до нас. Точніше, до сотника. Всіх інших для неї тут ніби й не було.

— Коли я пристала на твою пропозицію, Назаре, то просила ні про що мене не розпитувати… І ти довів, що вмієш не надокучати спогадами. Хоча тобі, звісно, хотілося знати про причини мого вчинку…

— Я витягнув її з зашморгу, — тихо пояснив нам сотник. — Випадково… Ми тоді ще були ледве знайомі… І після цього запропонував їй поїхати зі мною…

Він замовк, і знову запала тиша. Анна відвернулася, втупившись поглядом униз, де, вочевидь, вирувала ріка її спогадів.

— Мені тоді було шістнадцять. За півроку до того в місто прийшла холера. Про цю хворобу тоді мало хто чув… Просто люди почали згорати, вмирати у власних нечистотах… Батько називав це брудною смертю. «Брудну смерть Бог посилає брудним людям, — казав він. — Тримайте душу в чистоті, тому що Він усе бачить». А потім захворіла сестра.

Анна замовкла.

— Вона померла? — урвав тишу сотник.

— Так.

Анна знову поринула в спогади, відтак продовжила сухим безживним голосом:

— Він убив її. Інакше я не можу це назвати. У нашому місті був лікар. Індус. Він лікував холеру солоною водою й вугіллям. І багатьох зумів виходити. Багатьох. Але до сестри батько відмовився його підпускати.

— Але чому? — здивовано вигукнув я.

— Бо індус був нехрещений. І той фанатик сказав: «Ні». Сестра померла в мене на руках…

Анна знову звела вологі від сліз очі на сотника.

— А тієї ночі… Тієї ночі, коли я наштовхнулася на Соломію… Я побачила на ній хрестик. Хрестик Хоми, Назаре! Я злякалася… Злякалася, що він перетворить нашу дочку на фанатичку… Таку ж одержиму релігією, як і мій батько… Я не хотіла, щоб так сталося… Якби тільки можна було все повернути…

Анна, не дивлячись на нас, пішла сходами вниз. Я дивився, як вона ступає сходинками, майже не згинаючи колін, і чекав, що жінка ось-ось упаде й покотиться… Але Анна спустилася й пішла до дверей.

— Хто перший захворів на холеру в Білому Попелі? Хтось, хто повернувся на хутір разом із вами та Анною? — запитав я сотника.

— Марфа, — кивнув сотник.

— Отже, ви привезли хворобу зі собою. Ось вам і демон з віями.

Сотник хитнувся, і Котелку довелося підставити йому своє плече.

— Тут нічим дихати, — сказав старий.

Ми спустилися сходами. Коли вже опинились у передпокої, знадвору долинуло тихе іржання, а потім — цокіт копит, що поволі стишувався.

— Вона втікає! — стривожився Котелок, і в його погляді промайнула готовність кинутися в погоню.

— Нехай… — видихнув сотник.

За хвилину ми вийшли за тяжкі двері дому. Я підпер одну зі стулок дерев’яним чопком, і ми вивели сотника на ґанок.

Сонце хилилось до обрію й підсвічувало все м’яким оранжевим світлом. Сотник із насолодою вдихав на повні груди, наче не міг напитися, і його бліде лице трохи віджило й зарум’янилося.

— Дивіться! — раптом голосно гукнув Котелок, і ми побачили Анну. Вона сиділа верхи, зупинившись просто під воротами маєтку.

— Що вона робить? — здивовано вигукнула Настя.

Анна, незграбно намагаючись втримати рівновагу, звелась у стременах і, піднявши руки, щось зав’язувала чи, може, розв’язувала на арці брами.

Мабуть, ми б і не встигли її врятувати. Але, правду кажучи, жоден із нас не ступив у її бік і кроку. Коли Анна знову всілася в сідло, від арки над її головою й до шиї тягнулася тонка чорна смужка. Наче недбалий мазок художника… І хоч з такої відстані важко було щось розгледіти, проте я й секунди не сумнівався, що це кінські віжки. Анна поправила вузол на шиї, витягнула ноги зі стремен і щосили вдарила коня по крижах…

Сотник відвів погляд. Настя заплакала і за мить уткнула лице мені в плече, бо не мала сили дивитися на конвульсії тіла в зашморгу.

— Поплач, люба, поплач, — сказав сотник. — Боюся, що ті, хто тут перед нею бив поклони, не зронять по ній і сльозинки.

Він ступив крок до будинку,