Ісабель Альєнде - Там, за зимою, Ісабель Альєнде

зайти навшпиньках і сказати, що з Френкі все гаразд, нехай пані спробує відпочити, а ще запропонувати їй щось з’їсти, і її заспокійливі та снодійні пігулки, і кілька льодяних компресів. «Принеси мені віскі, Евелін, і посидь зі мною трохи», — озивалася Шеріл зі спотвореним від сліз лицем, чіпляючись за її руку.

У домі Леруа обачність була неодмінною умовою співжиття, як і попереджали дівчину інші служниці. Попри страх перед паном Леруа, Евелін не хотіла втратити роботу; в домі зі статуями вона почувалася в безпеці, як у дитинстві з бабусею, й користувалася вигодами, про які годі було мріяти: могла досхочу їсти морозиво, мала телевізор і м’яку постіль у кімнаті Френкі. Заробіток був мізерний, але дівчина не мала витрат і могла надсилати гроші бабусі, яка поступово замінила стіни своєї халупи з глини й тростини на нові — з цегли та цементу.

Тієї січневої п’ятниці, коли життя в штаті Нью-Йорк завмерло, кухарка та її дочка не вийшли на роботу. Шеріл, Евелін і Френкі сиділи закриті вдома. Засоби масової інформації ще напередодні попереджали про буревій, а коли той налетів, то виявився навіть гіршим, ніж передбачали. Пішов важкий, завбільшки з квасолину град, і вітер жбурляв його у вікна, загрожуючи порозбивати шибки. Евелін опустила жалюзі й штори, щоб якнайкраще убезпечити Френкі від шуму, і спробувала розважити його, ввімкнувши телевізор, проте марно, бо градобій і розкоти грому все одно налякали хлопця. Коли той нарешті заспокоївся, Евелін поклала його до ліжка, сподіваючись приспати; розважити його за допомогою телевізора однаково не вийшло, бо зображення було жахливим. На випадок, якби не стало світла, дівчина приготувала ліхтар і свічки й налила в термос супу, аби не охолонув. Френк Леруа ще вдосвіта поїхав на таксі. Подався до гольф-клубу у Флориду, сподіваючись перебути негоду там. Хвора, заплакана Шеріл не підводилася з ліжка.

У суботу Шеріл встала пізно, збуджена, з нестямним, як у лихі дні, поглядом, але — на відміну від попередніх — цього разу така мовчазна, що Евелін перелякалася. Близько полудня, після того як прийшов садівник і розчистив сніг біля входу, пані сіла в «Лексус», сказавши, що їде до свого психоаналітика. Повернулася через пару годин дуже схвильована. Евелін відкрила їй слоїки з заспокійливими ліками, відрахувала пігулки й налила добру порцію віскі, бо в хазяйки сильно тремтіли руки. Шеріл запила пігулки трьома великими ковтками. «Сьогодні кепський день», — мовила. Жінка почувалася дуже пригніченою, голова розколювалася; Шеріл не хотіла нікого бачити, а надто чоловіка, бодай той ніколи не повернувся, зникнув, пішов прямісінько до пекла — він заслужив на це, їй байдуже до нього й до цього покидька Данеску, цього ворога в її власному домі. «Хай їм чорт обом, я їх ненавиджу», — пробурмотіла, ковтаючи повітря, мов у лихоманці.

— Я тримаю їх у кулаці, Евелін, бо, коли схочу, можу заговорити, і тоді вони ніде не сховаються. Ці двоє злочинці, вбивці. Знаєш, чим вони займаються? Торгівлею людьми — переправляють і продають людей. Привозять, ошуканих, з інших країн і змушують працювати, наче рабів. Тільки не кажи, що ти не чула про таке!

— Чула дещо… — зізналася налякана видом хазяйки дівчина.

— Їх змушують працювати, як волів, не платять, залякують, убивають. У цьому задіяно багато людей, Евелін, — посередники, перевізники, поліцаї, прикордонники і навіть корумповані судді. Клієнтів ніколи не бракує. Тут крутяться великі гроші, розумієш?

— Так, пані.

— Тобі пощастило, що тебе не схопили. Бо ти опинилася б у якомусь борделі. По-твоєму, я божевільна, еге ж, Евелін?

— Ні, пані.

— Кетрін Браун, лікарка мого сина, шльондра. Приходить у цей дім шпигувати за нами; Френкі лише привід. Це мій чоловік привів її сюди. Вона спить з ним, ти це знаєш? Ні. Звідки тобі знати, дитино. Я знайшла в його кишені ключ від дому цієї хвойди. Чого б, по-твоєму, він мав ключ від її дому?

— Пані, будь ласка… як ви можете знати, звідки той ключ?

— А звідки ж іще? І знаєш, що я тобі ще скажу, Евелін? Мій чоловік хоче позбутися мене й Френкі… власного сина! Хоче нас убити! Ось чого він прагне, і ця Браун, мабуть, співучасниця, але я пильную. Весь час пильную, весь час…

На межі сил, приголомшена алкоголем і ліками, тримаючись за стіни, жінка дозволила відвести себе до своєї кімнати. Евелін допомогла їй роздягтися й лягти. Дівчина не підозрювала, що Шеріл може щось знати про стосунки пана Леруа з лікаркою. Вона вже не один місяць, мов злоякісну пухлину, ховала в собі цю таємницю. Залишаючись непоміченою, слухала, дивилася й робила висновки. Дівчина не раз помічала, як вони шепочуться в коридорі чи обмінюються записками, перебуваючи в різних кінцях дому. Чула, як вони планували провести разом відпустку, бачила, як зачиняються в одній з порожніх кімнат. У сина пан Леруа з’являвся лише тоді, коли Кетрін робила з хлопцем вправи, і в таких випадках Евелін під слушним приводом кудись відсилали. Хлопця не соромилися, хоча обоє знали, що той усе розуміє; вони мовби бажали, щоб Шеріл довідалася про їхні стосунки. Евелін казала Френкі, що це їхній секрет, і ніхто більше не повинен про нього знати. Дівчина гадала, що пан Леруа закоханий у Кетрін, бо той завжди шукав нагоди побути з нею, в її присутності голос і вираз обличчя хазяїна змінювалися, але Евелін було невтямки, навіщо Кетрін цей лихий, набагато старший від неї одружений чоловік, який до того ж має хворого сина, хіба що лікарка спокусилася на його гроші.

Шеріл казала, що її чоловік, як захоче, може бути невідпорним; саме так сталося, коли той залицявся до неї. Якщо Френк Леруа втовкмачував собі щось у голову, ніщо не могло його спинити. Вони познайомилися у вишуканому барі готелю «Ріц», куди вона прийшла розважитися з подругами, а він закрити одну справу. Шеріл розповіла Евелін, що вони на відстані обмінялися парою оцінюючих поглядів, і цього виявилося досить, аби Френк рішуче наблизився до неї з двома келихами мартіні. «З тієї миті він не давав мені спокою. Я не могла втекти, він схопив мене, мов павук муху. Я підозрювала, що він кривдитиме мене, бо це почалося ще до весілля, але тоді скидалося на гру. Хіба могла уявити, що все буде дедалі гірше, дедалі частіше…» Попри страх і ненависть, які викликав у неї чоловік, Шеріл визнавала, що той приваблював своєю зовнішністю, ексклюзивним вбранням, владним і таємничим видом. Евелін була нездатна оцінити ці якості.

Того суботнього дня вона слухала безладні нарікання Шеріл, коли раптом із сусідньої кімнати долинув запах, який свідчив, що Френкі треба міняти памперси. У дівчини, крім