Ісабель Альєнде - Там, за зимою, Ісабель Альєнде

картини і якийсь час була його музою. «Він побачив мене на чемпіонаті з плавання й попросив, аби я позувала йому в образі Юнони для одного алегоричного муралу. Знаєш, про кого я кажу, Евелін? Юнона була римською богинею життєвої енергії, сили та вічної молодості. Богиня воїтелька та заступниця. Він і досі бачить мене такою, не підозрюючи, як я змінилася». Марно було б намагатися пояснити Френкові, що значать для неї платонічна любов старого митця й ці зустрічі в ресторані — єдині в її житті миті, коли вона відчуває чиєсь захоплення й любов.

Іван Данеску — чоловік неприємної зовнішності й ще гірших манер — був таким же загадковим типом, як і його працедавець. Його роль у домашній ієрархії залишалася незрозумілою. Евелін підозрювала, що хазяїн боїться Данеску майже так само, як і решта мешканців дому, бо сама якось спостерегла, як цей чоловік визивно прикрикнув на Френка Леруа, і той мовчки це стерпів; вони, мабуть, були партнерами або спільниками. Оскільки ніхто не звертав уваги на мізерну глухоніму няньку-гватемалку, та швендяла туди-сюди, мов домовик, проникаючи крізь стіни й дошукуючись найпотаємніших секретів. Усі гадали, буцімто дівчина ледве говорить англійською й не розуміє того, що чує та бачить. Данеску розмовляв з паном Леруа наодинці, приходив і йшов, не даючи нікому звіту, а коли надибував пані, то лише мовчки визивно дивився на неї, але з Евелін інколи вітався невиразним жестом. Шеріл старалася не провокувати Івана Данеску, бо в обох випадках, коли наважилась поскаржитися на нього, одержала від чоловіка ляпаса. Данеску був набагато важливішою особою в домі, ніж вона.

Евелін рідко стикалася з цим типом. Після року роботи, коли Шеріл упевнилася, що нянька їх не кине, а Френкі так прив’язався до дівчини, що матір незрідка ревнувала сина, хазяйка запропонувала їй навчитися керувати пікапом. Іван несподівано люб’язно зголосився бути її наставником. Сидячи вдвох із ним у машині, Евелін підмітила, що людожер, як звали Данеску інші служниці, терплячий інструктор і навіть може посміхатися, коли прилаштовує сидіння, щоб вона діставала ногами педалі; втім його посмішка нагадувала радше вищир, мовби чоловікові бракувало зубів. Евелін виявилася доброю ученицею, напам’ять засвоїла правила дорожнього руху й за тиждень опанувала пікап. Тоді Іван поставив її коло білої стіни на кухні й сфотографував. Через кілька днів він вручив їй водійські права на ім’я такої собі Хейзел Чигляк. «Це посвідчення племені. Тепер ти належиш до одного з індіанських племен США», — приголомшив дівчину Іван Данеску.

Спершу Евелін використовувала пікап лише для того, щоб відвезти Френкі до перукарні, басейну з підігрівом або реабілітаційного центру, але невдовзі вони вже їздили ласувати морозивом, на пікнік, до кінотеатру. По телевізору хлопець бачив ігрові фільми, убивства, тортури, вибухи, постріли, зате в кінотеатрі, сидячи в своєму пересувному кріслі позаду останнього ряду, втішався тими ж сентиментальними історіями про кохання й звільнення від чарів, що і його нянька. Іноді все кінчалося тим, що вони плакали вдвох, узявшись за руки. Класична музика заспокоювала хлопця, а зачувши латиноамериканські ритми, він не тямився від радості. Евелін давала йому в руки бубон чи маракаси, і поки хлопець їх тряс, танцювала, наче випатрана лялька, а Френкі заходився сміхом.

Вони стали нерозлучними. Евелін щораз відмовлялася від вихідних, і їй навіть не спадало на думку попросити відпустку — дівчина розуміла, що Френкі нудьгуватиме за нею. Уперше, відколи народився син, Шеріл могла почуватися спокійною. Особливою мовою ніжностей, жестів і звуків, що служила їм засобом спілкування, а також з допомогою комп’ютера Френкі попросив Евелін, аби та вийшла за нього заміж. «Спершу вирости, малий, а там побачимо», — відповіла зворушена дівчина.

Якщо кухарка та її дочка й знали, що відбувається між паном Леруа і його дружиною, то ніколи про це не прохоплювалися. Евелін теж не могла говорити на цю тему, проте могла удавати, буцімто нічого не знає, адже була вмонтованою в родину і дуже близькою до Шеріл. Чоловік завжди бив її за зачиненими дверима, але стіни старовинного дому були тонкими. Евелін гучніше вмикала звук телевізора, щоб відволікти Френкі, у якого сварки батьків викликали такі напади туги, що незрідка хлопець починав рвати на собі волосся. Під час сварок завжди лунало ім’я Френкі. Хоча батько всіляко намагався забути про існування сина, той постійно нагадував про себе, а що пан Леруа не приховував, що бажає Френкі смерті, то зазвичай кидав це дружині просто в лице. «Бодай ви обоє сконали!» — вона і це страховисько, цей байстрюк, що не має жодного гена родини Леруа, в якій ніколи не було жодного виродка; ні син, ні матір не мали права жити, вони були зайві на цьому світі. І Евелін чула жахливе ляскання паска. Шеріл, нажахана тим, що син міг це чути, намагалася компенсувати батькову ненависть своєю докучливою любов’ю.

Після лупнів Шеріл кілька днів не виходила з дому, ховалася, мовчки приймаючи турботу Евелін, яка з ніжністю люблячої дочки розраджувала жінку, намащувала арнікою синці, допомагала їй вмиватися, розчісувала волосся, дивилася разом з нею телесеріали й вислуховувала зізнання, не висловлюючи власної думки. Шеріл користалася цим часом вимушеного затворництва, проводячи його разом із Френкі: читала синові, розповідала казки, допомагала тримати в руці пензлика, коли той малював. Така посилена материнська увага була здатна отруїти хлопцеві життя, він починав дратуватися й іспанською, щоб не образити матір, писав Евелін на комп’ютері, аби йому дали спокій. Тиждень завершувався тим, що хлопець ставав неконтрольованим, матір накачувалася заспокійливими пігулками, через що більшало роботи в Евелін, яка ніколи не нарікала, бо порівняно з життям хазяйки, її власне здавалося легким.

Дівчина від усієї душі співчувала пані й хотіла її захистити, однак зарадити тій ніхто не міг. Доля судила Шеріл вийти заміж за цього брутального чоловіка й терпіти кару аж до того дня, коли їй урветься терпець, і тоді вона, Евелін, буде поруч і допоможе хазяйці втекти разом з Френкі подалі від пана Леруа. Евелін знала схожі історії, бачила їх у своєму селі. Чоловік напивався, бився з іншим, його принижували на роботі, він програвав заклад — зрештою, будь-якої причини було досить, щоб відгамселити дружину або дітей: «То не його провина, просто такі вони, чоловіки, і такий закон життя», — міркувала дівчина. Звісно, підстави, якими керувався пан Леруа, коли знущався з дружини, були іншими, але наслідки тими самими. Лупні сипалися зненацька, без попередження, потім він ішов, грюкнувши дверима, а Шеріл зачинялася у себе в кімнаті й плакала до знемоги. Евелін вибирала слушну мить, щоб