Джуліан Патрік Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

світляний кружок, який поволі змінювався від розміру великої монети до іскри, що згасала. У дитинстві я щовечора спостерігав за цим процесом, мені чомусь хотілося його затримати (і в підлітковій меланхолії я вбачав у ньому цятку людського буття, яке поволі згасає в чорному всесвіті). Чи любов має отак світитися якийсь час після того, як нас буде вимкнено? Мені не видно. Коли помирає той, хто залишився жити з двох закоханих, з ним помирає і кохання. Якщо від нас щось лишається, то, мабуть, це щось інше. Адже від Ларкіна залишилася не його любов, а його поезія — це очевидна річ. І коли я читаю останні слова «Могили Аранделя», то згадую Вільяма Гаскіссона. Він був політиком і фінансистом, свого часу дуже відомим, але сьогодні ми його пам’ятаємо, бо 15 вересня 1830 року, коли було відкрито залізницю Ліверпуль — Манчестер, він став першою людиною, яку на смерть переїхав потяг (ось ким він став, на що перетворився). А чи любив кого-небудь Вільям Гаскіссон? Чи перетривала ця любов його самого? Це нам не відомо. Від нього лишився тільки останній момент фатальної легковажності: смерть зупинила його в повчальній епізодичній ролі фільму про природу людського поступу.

«Я кохаю тебе». Для початку поставмо ці слова на високу полицю, у квадратній коробочці під склом, яке можна розбити в разі крайньої потреби ударом ліктя; такий собі банк. Не слід лишати їх абиде в оселі, як пачку аскорбінки. Якщо ці слова занадто легко трапляються під руку, ми будемо вдаватися до них бездумно, не зможемо опиратися цьому бажанню. Звісно, ми будемо казати, що ні, не будемо — але насправді не вийде. Колись ми будемо п’яні, чи нам стане самотньо, чи — найімовірніше — просто, чорт, нам забракне надії, а цих слів і нема — всі використалися, затерлися. Ми гадаємо, що, можливо, закохались, і випробовуємо ці слова — чи підійдуть вони нам? Звідки можна дізнатися свою думку, доки не почуєш, як це кажеш? Не займайте їх — вони не відперуться. Це величні слова, і треба пересвідчитися, чи ми на них дійсно заслуговуємо. От послухайте англійською: «I love you». Підмет, присудок, прямий додаток: речення без прикрас, без догани. Підмет — коротке слово, яке вказує на те, що закоханий намагається не привертати до себе надміру уваги. Присудок довший, але недвозначний, у ньому добре чути ту мить, коли язик тривожно відскакує від піднебіння, випускаючи на волю голосний. Додаток, як і підмет, не містить приголосних і утворюється складеними для поцілунку губами. «I love you». Як серйозно, як зважено і вагомо звучать ці слова.

Мені уявляється фонетична змова між мовами світу. Вони ухвалили колегіальне рішення: ці слова завжди повинні звучати як те, на що треба заслужити, чого прагнеться, чого людині слід бути гідною. «Ich liebe dich» — опівнічний шепіт із цигарковим придихом, щаслива рима між підметом і додатком. «Je t’aime» — інша подія: підмет із додатком злітають з губ швидко й одразу, аби можна було вповні посмакувати довгим голосним звуком захоплення. (Граматика також додає певності: коли додаток опиняється на другому місці, той, кого кохають, перестає бути якоюсь іншою особою.) «Я тебя люблю» — знову додаток на заспокійливому другому місці, але цього разу, попри натяк на риму між підметом і додатком, виникає натяк на певні складнощі, на долання якоїсь перешкоди. «Ti amo» — може, це занадто нагадує аперитив, але тут є повнота зв’язку підмета і присудка, діяча і дії, охоплена одним словом.

Пробачте мені це дилетантство. Я б радо передав цей проект якому-небудь благодійному фонду, що дбає про розширення суми людських знань. Хай вони зберуть команду спеціалістів і дослідять цей вислів у всіх мовах світу, його варіації, виявлять, що означають його звуки для слухача, виявлять, чи змінюється міра радості відповідно до багатства фрази. Питання з місця: чи є на світі такі племена, у чиєму лексиконі немає слів «Я тебе кохаю»? А може, вони всі вимерли?

Нам необхідно тримати ці слова під склом. А виймаючи, треба бути з ними надзвичайно обережними. Чоловік каже жінці: «Я тебе кохаю», — щоб покликати її до себе в ліжко; жінка каже чоловікові: «Я тебе кохаю», — коли хоче вийти за нього заміж; обоє кажуть: «Я тебе кохаю», — щоб угамувати страх, щоб переконати себе в дії мовленого слова, аби запевнити себе, що обіцяне збулось, аби обманути себе, що воно не розвіялося. Стережімося такого слововживання. «Я тебе кохаю» не повинне ходити у світі, як валюта, як акція, не повинне приносити дивіденди. Ці слова здатні на подібне, якщо ми їм дозволимо. Але бережімо цю вигідну фразу для того, аби прошепотіти в потилицю, з якої сонна рука щойно намагалася прибрати відсутнє волосся.

Зараз я не біля неї — мабуть, ви здогадалися. Трансатлантична телефонна лінія дає глузливу, давно знайому луну. «Я тебе кохаю» — і до того, як ці слова долинуть до неї, я чую, як моє металеве друге «я» відказує: «Я тебе кохаю». Це мене не влаштовує — слова-відлуння стають публічними. Я пробую знову — результат той самий. «I love you I love you» — то була якась сентиментальна пісенька, популярна протягом шаленого місяця, відтак вона перейшла у клубний обіг, де повненькі рокери з намащеним гелем волоссям і чуттєвим голосом співатимуть її, аби полонити дівчат, які розсілися в перших рядах. «I love you I love you» — соло-гітара посміюється, у відкритому роті барабанщика видно мокрий язик.

У коханні треба бути точним — у його мові і його жестах. Якщо любов нас порятує, то дивитися на неї слід так само чітко, як і на смерть. Чи потрібно вчити цього в школі? Перший семестр — дружба, другий семестр — ніжність, третій семестр — пристрасть. А що? Учать же, як куховарити, лагодити машини, пояснюють, як трахатися, не вагітніючи; та й школярам це, гадаємо, вдається значно краще, ніж нам, але яка їм з того користь, якщо вони нічого не знають про любов? Очікується, що вони самі як-небудь випливуть. Що природа візьме своє, запрацює, як автопілот у літаку. Однак Природа, на яку ми спихаємо відповідальність за все, чого не розуміємо, на самоплині працює не дуже. Довірливі, недосвідчені призовники до шлюбу, вимкнувши світло, так і не дізнаються, що Природа має відповідь на всі питання. Їм, незайманим, казали, що любов — то земля обітована, ковчег, у якому двоє можуть уникнути Потопу. Може, це й ковчег, але такий, де канібалізм — не рідкість,