Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

німці захоплять територію СРСР так швидко, що солдати вермахту і айнзацгрупи, які йшли за ними слідом, устигнуть ліквідувати радянську політичну еліту й політруків Червоної армії. Офіційні «Інструкції з поведінки солдат в Росії», видані 19 травня 1941 року, вимагали проводити «каральні дії» стосовно чотирьох груп: агітаторів, партизанів, саботажників і євреїв. «Інструкції про ставлення до комісарів» від 6 червня 1941 року уточняли, що захоплених політруків слід розстрілювати[367].

Насправді місцеве радянське керівництво встигло втекти на схід; що вищу посаду займала людина, то ймовірніше підлягала евакуації або отримувала ресурси для самостійної організації відступу. Радянський Союз був країною гігантських розмірів, а Гітлер не мав союзника, який наступав би з іншого напрямку й міг перехопити таких людей. Німецька політика масового знищення населення могла завдати удару по радянському керівництву лише на реально окупованих територіях — в Україні, Білорусії, Прибалтиці й на незначній частині Росії. Ці землі не становили більшість території СРСР, а відповідні кадри якогось критичного значення в радянській системі не відігравали. Радянських керівників розстрілювали, але це не мало якихось відчутних наслідків для радянської держави. Більшість загонів вермахту легко справлялися з «комісарським наказом» — 80 відсотків прозвітували, що ліквідовують комісарів. Військові архіви зберегли відомості про 2252 випадки розстрілу комісарів солдатами вермахту; реальне число ймовірно більше[368].

Розстрілами цивільного населення займалися передусім айнзацгрупи, цю роботу їм уже доводилося виконувати в Польщі у 1939 році. Так само, як у Польщі, айнцазгрупи мали ліквідувати певні політичні групи, від яких залежало повноцінне функціонування держави. Слідом за вермахтом на територію СРСР вступили чотири айнзацгрупи: айнзацгрупа А йшла за групою армій «Північ» через Прибалтику на Ленінград, айнзацгрупа Б — за групою армій «Центр» через Білорусію на Москву, айнзацгрупа Ц йшла за групою армій «Південь» Україною, айнзацгрупа Д йшла за 11-ю армією через крайній південь України. У телеграмі від 2 липня 1941 року Гайдрих роз’яснив попередні усні накази: айнзацгрупи мали знищувати чиновників-комуністів, євреїв, що обіймали посади в партійному і державному апараті, та інші «небезпечні елементи». Подібно до засад «плану голоду», за знищенням людей стояли політичні резони: найбільш вразливими виявлялися ті, що сиділи за колючим дротом. У середині липня з’явилися накази провести масові розстріли в Шталагах і Дулагах. 8 вересня 1941 року айнзацкомандам наказали «просіяти» склад військовополонених і ліквідувати державних і партійних функціонерів, політруків, інтелектуалів і євреїв. У жовтні верховне командування армії дозволило айнзацкомандам і гестапо безперешкодний доступ у табори[369].

Айнзацкоманди не мали змоги ретельно перевіряти радянських військовополонених. В’язнів допитували просто на місці й одразу забирали. Комісарам, комуністам і євреям наказували зробити крок вперед. їх виводили, розстрілювали й кидали трупи в ями. В айнзацкомандах працювало кілька перекладачів, подібні перевірки запам’яталися їм як хаотичні. Німці мали дуже приблизне уявлення про ранги і відзнаки Червоної армії і спершу хибно розуміли прикмети комісарів. Вони знали, що офіцерам дозволено носити довше волосся, ніж рядовим, але це дуже непевна ознака. Минув певний час, відколи полонені бачили перукаря. Легко ідентифікувати можна було тільки євреїв: німецькі охоронці перевіряли, обрізаний пеніс чи ні. Дуже рідко євреям вдавалося вціліти, збрехавши, що вони пройшли обрізання, бо є мусульманами; частіше обрізаних мусульман розстрілювали як євреїв. Німецькі лікарі цілком охоче брали участь у цій справі; медицина була заняттям дуже нацифікованим. Як згадував один лікар у хорольському таборі полонених: «Кожен офіцер і солдат у ті часи природно вважав, що всіх євреїв треба знищити». Після подібних перевірок було розстріляно щонайменше 50 тисяч радянських євреїв і ще близько 50 тисяч неєвреїв[370].

Німецькі табори військовополонених на сході були місцем ще страшнішим, ніж концентраційні табори. Насправді характер концтаборів після того, як у них потрапляли військовополонені, змінювався. Дахау, Бухенвальд, Заксенгаузен, Маутгаузен і Аушвіц перетворилися на табори смерті — у них СС масово знищувала радянських полонених. Близько 8 тисяч їх загинуло в Аушвіці, 10 тисяч — у Маутгаузені, 18 тисяч — у Заксенгаузені. В листопаді 1941 року СС запровадила в Бухенвальді метод масового знищення радянських полонених, який дуже нагадував методи Великого терору в СРСР, але німці виказали в цій справі ще більше підступності й хитрості. В’язнів заводили в кімнату в якомусь шумному приміщенні. На перший погляд все скидалося на медогляд, есесівці ходили в білих халатах, ніби лікарі. Полонених ставили до стіни в певному місці, ніби для вимірювання зросту. У стіні була вертикальна щілина, яку закривала потилиця в’язня. У сусідній кімнаті сидів інший есесівець із пістолетом. Побачивши в щілину потилицю, він стріляв. Труп переносили в іншу кімнату, «кімнату медогляду» швидко прибирали й запрошували наступного. Далі партіями по 35–50 трупи вивозили вантажівкою в крематорій: порівняно з радянською практикою, це був технічний прогрес[371].

За скромними оцінками, німці знищили півмільйона радянських військовополонених. Від голоду або нелюдських умов транспортування загинуло ще 2,6 мільйона. Загалом німці убили близько 3,1 мільйона радянських полонених. Але ця жорстока політика не знищила радянський лад, вона лише посилювала моральний дух радянських людей. Пошук комісарів, комуністів і євреїв серед полонених нічого не давав. Усі ці люди вже й так сиділи в таборах за колючим дротом, і ліквідувати їх не означало завдати нищівного удару по радянській державі. Насправді, німецька політика голоду і точкових розстрілів лише посилювала опір з боку Червоної армії. Знаючи, що в німецькому полоні доведеться помирати з голоду, солдати радше битимуться з останніх сил. Комуністи і євреї, знаючи, що на них чекає розстріл, не мали жодних резонів здаватися в полон. Із часом радянські люди більше дізнавалися про німецьку політику й починали думати, що радянська влада — краща альтернатива[372].

Прийшов листопад 1941 року, війна затягувалася, дедалі більше німецьких солдат гинуло на фронті, на їхнє місце мали заступати новобранці з Німеччини. Гітлер і Ґерінг розуміли, що може виникнути потреба в праці полонених на території Райху. 7 листопада Ґерінг наказав відбирати людей для роботи. На кінець війни в Німеччині працювало понад мільйон радянських військовополонених. Але жорстоке поводження й голод не минають просто так. Як завважив один спочутливий німецький спостерігач: «Із мільйонів полонених лише кілька тисяч здатні працювати. Неймовірно багато полонених померло, у багатьох тиф, а решта так ослабли й змарніли, що неспроможні працювати». До чотирьохсот тисяч полонених, вивезених у Німеччину, померли[373].

* * *

Ураховуючи початкові німецькі плани, наступ на Радянський Союз виявився абсолютною поразкою. Операція «Барбароса» мала принести «блискавичну перемогу»