Мігель Анхель Астуріас - Скорботна п'ятниця

— Я поїду в штанях, — сказала Грела.

— Це йому не сподобається.

— Кому, мамо? — спитала, входячи, Ана Хулія, начебто нічого доти не чула.

— Дядькові Рамону. Він вважає, що штани повинен носити тільки чоловік.

— А штани святого Антонія? — сідаючи за стіл, утрутилась Флювія, щоб і собі взяти участь у розмові.

— То зовсім інша річ, — відрубала мати; у цей час служниця внесла на великій таці рис, бульйон і косідо[15].

— Що ж тоді мені вдягти… Сіру спідницю?

— Я вважаю, — сказала мати, — тобі слід зробити романтичну зачіску з проділом посередині, щоб у тебе був сентиментальний вигляд.

— Дядько — романтичний? — знову втрутилася Флювія. — Ой, держи нас, мамцю, а то ми попадаємо зі стільців!

— З дядька такий романтик, як із мене більшовичка, — докинула Ана Хулія, намагаючись за вдаваною усмішкою приховати свою стурбованість. Що то вийде з цього візиту старшої сестри до дядька Рамона?

— Кажіть собі, що хочете, — мовила мати, — але не забувайте: свій маєток він назвав «Ластівки» — за віршем Бекера. Пам’ятаєте: «Чи вернуться ще білогруді ластівки?»

— До речі, — озвалася Флювія, — я хочу тобі поскаржитись, мамо. Ана Хуліана читає заборонені книжки…

— Заборонені книжки?

— Так, мамо, вона читає «Будьте ви прокляті, жінки» і не дає почитати мені.

— То з бібліотеки твого батька, — мовила мати, повертаючись до Ани Хулії. — Господь покарав його за те, що він читав заборонені книжки, а надто книжку «Будьте ви прокляті, жінки», і посилав йому самих тільки дочок.

— А Тройо? — запитала Габрієла, ледь не похлинувшися супом.

— Твоя правда, але що він змалечку був схожий на жінку, то я зараз навіть не подумала про нього як про чоловіка.

XX

Вбрана, як християнська великомучениця, в ліфі, схожому на панцир Орлеанської діви, ніжна, як сестра, загадкова й далека, як Полярна зірка, сплатить вона свій борг пожирачеві людської плоті, насміявшися з інстинктів канібала, котрий прагнув попестити голі груди. Прокладки з вати, щитки, але найкращий захист — це густі грати віконця в дверях коридора, куди вона завжди виходила на побачення, ступаючи, мов пічний привид, у газовій сукні, серед гри тіней і електричного світла з вулиці, скоріше відсвіту, аніж світла, насторожена, трепетна, обминаючи великі вікна вітальні, що їхні важкі стулки одна людина не могла розчинити і які через це зоставались завжди зачинені, надаючи притулок тарганам і павукам. До того ж вони оглушливо бахкали, коли їх розчиняли.

Під час своїх побачень з Рікардо Ана Хулія користувалася цим дуже зручним віконцем, крізь яке служниці завжди дивилися, перш ніж відчинити тому, хто дзвонив, подати милостиню жебракові зі штанів святого Антонія, де ніколи не виводились мідяки, або сказати, що сеньйори чи дівчат немає вдома, коли це справді було так або ж коли ті не бажали приймати гостей.

«Змішаєш парфуми з камфорою і, якщо зможеш, прихопиш із собою гілочку рути, щоб твій коханий зовсім втратив до тебе охоту», — така була остання порада її сповідника, не кажучи вже про одежу.

Використати металеві чашечки від старих ополоників з жовтавого столового срібла виявилось неможливим — їх неможливо було відокремити від тонких держаків, — тому довелося їй поринути в море одягу старих гардеробів. Нишпорила наосліп. Кашляла, чхала. Порох історії. Вбрання багатих епох. Оксамити, адамашки, мусліни, плюмажі, мережива, лелітки, намисто. Все не те. Сукні з глибокими викотами, шовкові бюстгальтери, гаптовані вузькі жакети, — деякі в перлах і самоцвітах, — все це мало ще дужче випинати в жінці те, що й так гарно випиналося само по собі.

— Що ти забула в цих шафах, дочко? — спитала мати.

— Та шукаю одежу, яку служниці могли б перешити й надягти як обнову на Великдень.

— Служниці? І що це тобі спало на думку, доню? У кожної вже є святкова обнова: туфлі, шовкові хустки…

— Але ж Регула…

— Чи ти не знаєш, що Регула — справжня дурепа й нікуди не виходить? Але, як люди кажуть, чого не вкрадеш — те успадкуєш. Я теж у твої літа так само нишпорила по старих фамільних гардеробах.

— Еврика! — мало не закричала Ана Хулія. Вона натрапила на сукню своєї бабусі, з велетенськими нагрудниками, в котрі та, що давно зотліла, вставляла свої, мабуть, чималенькі груди. Сукня висіла в найстарішому й найдальшому гардеробі, куди вже ніхто не заглядав. То була висока шафа з червоного дерева, проста за формою, прикрашена невибагливою різьбою у вигляді листочків.

Нишком зняла сукню, щоб ніхто не бачив, і гайда до себе в кімнату. Сукня була на неї велика. Треба було б відпороти металеві нагрудники. Але куди вона тоді їх причепить? Ні, ні, краще хай залишаються на корсеті, так, як і були. Чашечки для неї завеликі. Тим краще. Вона вимостить їх усередині ватою і буде чудово захищена цим музейним панциром.

Не хотіла, не могла і не повинна була сміятись, однак сміялася від самої тільки думки про те, яке обличчя буде в Рікардо, коли він побачить її у вікні: кофта під саму шию, наче сутана в святої діви на старовинній іконі, а під сутаною бабині нагрудники, де серед вати він не знайде її маленьких персів. Як і завжди, він спершу її лоскотатиме, а потім спробує просунути руку до грудей. Але цього разу…

Яка тварюка. Яка тварюка! — закричав Тройо в трубку і після паузи, вислухавши свого співрозмовника, докинув уже спокійніше: — Хто б міг подумати, хто б міг подумати… Судячи з усього і з того, що ти мені кажеш, вони не розлучались…

— Ані на мить, чуєш? Алло! Алло! Ані на мить. Сатир, Толомео й він…

— І він їм розповів?

— Еге ж, виклав усе дочиста.

— Ну й скотина, ну й тварюка. Мабуть, вони всі п’яні? Машину він мені вже повернув, її привів один шофер.

— Атож, вони пішли по цвинтарних забігайлівках.

— І куди ж вони заходили?

— В «Останнє прощавай», в «Купідонові крильця», в «Ангелятка», і, як завжди, відвідини святих місць закінчилися в «Покитуті». Поки тут, поки там…

— Іди к бісу з твоїми жартами. Звичайно, Сатир першим запитав його про опудало?

— Ні, ні, Різник його обійняв і сам усе розповів.

— І ніхто не тяг його за язик?

— Отак, як чуєш.

— Ну й народу було… Вся столиця вийшла подивитися на демонстрацію, — мляво мовив, ніби позіхнув, з голоду чи то від безсоння, Толомео. Перед ним стояв келих із «байстрюком», фірмовим напоєм «Покитута», що його студент шлунком уже, мабуть, не сприймав, одначе жадав духовно.

— Атож, чоловіче, ми все створюємо