Ірина Грабовська - Леобург, Ірина Грабовська

повірив би, вона — чесна дівчина, а так — більше жодному з вашого брехливого сімейства!

— О, зачекайте! — Данило визирнув з-за колони.— Ви говорите про мою кузину, Агнесу? Я, власне, прийшов до вас через неї! Вона у в’язниці, і якщо ви допоможете мені, я, можливо, зможу допомогти їй!

Аль-Разі важко дихав, стискаючи в руках рушницю, але нічого не відповідав.

— Скільки я вам винен? — запитав Данило вже спокійніше.— Тисячу, півтори?

— Десять тисяч лео! — араб розпачливо тупнув ногою.— Ти програв мені у Сяо Ши десять тисяч!

Данило подумки зважив цю суму й витріщив очі. Здається, на ці гроші в Леобурзі можна було купити цілий будинок. Отакої, краще б з Абу грав Тео — він навіть п’яним грає краще за будь-кого.

— Ви отримаєте їх цього тижня.

— Сьогодні!

— Гаразд, сьогодні, щонайпізніше — завтра! А тепер зробіть мені невелику послугу. Заради Агнеси!

Хімік щось роздратовано пробурмотів, але вже надів лямку рушниці на плече.

— Спускайся! І якщо задумав мене обдурити — можеш розчищати місце в родинному склепі!

Данило перекинув ноги через поруччя й зістрибнув у дворик. Аль-Разі махнув рукою, і вони вирушили до його дому.

У вітальні досі стояв дим, на столі валялися покручені шматки сфери, на підлозі поблискували калюжі зеленкуватої рідини.

— Що тобі від мене треба? — гримнув араб і всівся в крісло.— Кажи швидше, я сьогодні не в гуморі!

— М-м, я помітив...— Данило витягнув з кишені пляшечку.— Мені потрібно визначити, що це за порошок.

Хімік узяв пляшечку, подивився на світло, потім схопився з місця й кинувся до полиці з реактивами. Кілька хвилин він розмішував невелику кількість порошку в якійсь синюватій рідині, поки вона не почорніла, а потім вигукнув:

— Де ти це взяв?!

Данило почухав потилицю. Судячи з реакції Аль-Разі, порошок дійсно був непростий.

— Де взяв — там уже нема. Ми ж домовились. Я плачу — ви відповідаєте.

— Так, але ми не домовлялися, що я розголошуватиму державні таємниці!

Он воно як! Данило здивовано звів брови.

— Плюс дві тисячі вас влаштує? — тихо запитав він.— Розголошувати таємниці дорогувато, чи не так?

Араб насупився й схрестив руки на грудях.

— Це порошок забуття,— він кинув йому пляшечку.— Один з моїх винаходів на обов’язковому міському проекті. Щоправда, суміш засекречено вже багато років, тож навіть припустити не можу, де ти міг це дістати.

— Порошок забуття? — Данило спантеличено видихнув.— Ви впевнені?

— Слухай-но, Яблонський, у мене обмаль часу й кредитори можуть припхатися сюди щохвилини! Певно, вже половина Леобурга знає, що гримнуло у мене в будинку. Якщо ти наполягаєш, я можу провести кілька експериментів і в підсумку сказати те саме, що зараз, тільки ще за пару тисяч.

Данило кивнув. Раптом хімік часто закліпав, уважно роздивляючись його, наче результат експерименту. Данилові ніби сипнули снігом за комір. Він підняв плечі, не знаючи, чого чекати.

— Яблонський, ти казав, що став забудькуватим...

— Утратив пам’ять.

— І показуєш мені порошок забуття. Тобі не здається, що це трохи дивно?

Боже! Данило похитав головою.

— Ні, ні. Це сталося після вибуху. Мене ніхто ним не годував.

— Ти впевнений?

— От ви мені зараз і розповісте! — роздратовано видихнув Данило.— Як діє порошок?

— Людина забуває деякі події минулого. Може забути вчорашній день, весь тиждень, а може й прокинутися, не пам’ятаючи своє ім’я. Але це залежить від концентрації і часу, а також того, з чим змішувати,— араб склав руки на грудях.— Для втрати пам’яті треба всипати добрячу дозу, але якщо змішати з алкоголем...

— Мене цікавить, що буде, якщо вранці підмішати в сік приблизно чайну ложку...

— Ай, шайтан, я тебе цього не вчитиму! — знову розлютився Аль-Разі.— І так забагато вибовкав! Тепер доведеться щоразу перевіряти їжу й питво: від тебе тільки й чекай підступу!

— Ні, стривайте! — Данило підійшов ближче.— Це дуже важливо. Я бачив, як дехто використав цей порошок. І постраждав не я. Для того, щоб допомогти Агнесі, мені потрібно знати, який період свого життя могла забути людина, якій підмішували ці ліки!

— Тиждень або близько того,— здався араб.— Але треба кілька прийомів. А тепер забирайся, і не забудь, що не пізніше як завтра я чекаю твого чека на дванадцять тисяч!

Данило ходив з кутка в куток своєї кімнати хвилин двадцять, поки неприємне відчуття у зв’язках травмованого коліна не далося взнаки. Мабуть, варто присісти — з сьогоднішнім акробатичним етюдом у мусульманському кварталі він і так перевиконав місячну норму.

Юліана не вбивала Фелікса власноруч. Але вона відчайдушно хотіла, щоб він забув щось важливе. Що саме? Кому це було потрібно?

Судячи з того, як розкручувалися події далі й яку хитру інтригу зі звинуваченням Агнеси сплітав «доброзичливець», Фелікс міг загинути зовсім не через своє багатство. Він міг дізнатися певну таємницю, а коли в Юліани не вийшло напоїти його порошком забуття, «доброзичливець» розв’язав проблему в інший спосіб.

А це означає, що Юліана, найімовірніше, знає, хто ж цей розумник, що розсилає всім бридкі писулі. Знає, але боїться розповісти, попри те, що в тюрмі опинилася її донька. Або ж нею керують так само, як і Агнесою, але в такому разі Юліана однаково розуміє, чого боїться її таємний «друг». І якщо в неї дізнатися це, можливо, стане зрозуміліше, кому було вигідне вбивство Фелікса.

Слід поговорити з «тітонькою». І що швидше, то краще.

Данило підвівся зі стільця, скривившись від скімливого болю в коліні. Фізіотерапевт, звісно, попереджав про неприпустимість серйозних навантажень, але у його напутній промові не було ані слова про навіженого араба, який стріляє з хлопавки, схожої на справжню рушницю.

Данило спустився на перший поверх і зупинив у коридорі покоївку. Від неї хлопець дізнався, що пані Юліана пішла до своєї кімнати чверть години тому.

Надворі сутеніло, меблі з темного дерева здавалися ще похмурішими, ніж зазвичай, будинок сповнювався звичними для вечора таємничими тінями. Данило знову піднявся по сходах і, роззирнувшись, постукав у кімнату своєї «тітки».

Вона сиділа в ліжку з книжкою, в кумедному очіпку та круглих окулярах.

— Едварде? — здивовано звела брови Юліана й натягнула на себе мереживний край укривала.— Вибачте, вже пізно, і я...

— Мені украй потрібно з вами поговорити,— Данило визирнув у коридор і зачинив двері.— Якщо ви будете зі мною відверті, розмова не забере