Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

Валерка звільнився, їхні плани змінилися: до ресторану було вирішено не ходити, а замовили їжу додому.

Приїхавши до Марека, Валерка остовпів: усі стіни його квартири вкривали картини, на яких були зображені дворики й будинки Старого Подолу, Андріївська церква, що ширяла над прихованою молочно-білим туманом гіркою, Флорівський монастир, Житній ринок… А ще було багато портретів: Валерка, Спартак, дядько Саша, його дружина тітка Наїна… Далі була Одеса: Привоз із рибними рядами, Молдаванка, Потьомкінські сходи… І ще два портрети: бабусі і якоїсь дівчини.

Доки Валерка роздивлявся портрети, посильний приніс їжу з найближчого ресторану. Друзі всілися за стіл. Вони протеревенили до глибокої ночі, переважно згадуючи минуле. Так і заснули, сидячи за столом.

Вранці Марек поїхав у галерею, де велася бурхлива підготовка до завтрашнього благодійного аукціону. Приятеля залишив досипати у себе.

На 12:00 «Піраміда» запланувала для гостя екскурсію містом. У визначений час менеджер Віктор заїхав до готеля, але там дізнався, що «гер Уханьський» навіть не ночував у себе! Зчинився неабиякий рейвах. На щастя, Віктор здогадався якнайшвидше розшукати Марека, який усіх заспокоїв і попросив нікому не розповідати, що київський гість заночував у нього.

Увечері зібралися знов, як і напередодні, – говорили про все, про що іще не встигли згадати. Валерка розповів, що одружився і що у нього підростає маленька донечка, яка ніколи ще не їла марципанів і досі не читала казку про Лускунчика. А Марек поскаржився, що втратив усе – і своє кохання, й зароблені тяжкою працею гроші, і квартиру. Тому і втік до Австрії, де і знайшов нарешті бажаний спокій…

На третій день друзі майже не бачилися: Марек був гранично заклопотаний, Валерка подорожував містом у супроводі Віктора. Увечері, взявши фраки напрокат, прийшли на аукціон. Ізабелла, вбрана в смарагдову сукню в стилі ампір, виглядала чарівно. Все пройшло дуже вдало. Наприкінці вечора пані Гаррах попрощалася з усіма й назвала ім’я свого наступника:

– Гер Мар’ян Менжик!

Таким чином, тепер і сама галерея, й обидві антикварні крамниці переходили у власність Марека… Знову святкували, але тому й не поговорили наостанок як слід.

Вранці зустрілися в аеропорту. Марек подарував Валерці його портрет, передав для Гулі пачку найкращої кави, яку тільки можна було придбати у Відні, а для маленької Алюськи – яскраво ілюстровану книжку Ернста Теодора Амадея Гофмана «Лускунчик і Мишачий король» та величезний пакунок з марципановими цукерками.

Валерка в боргу не залишився, передавши Мареку якийсь згорточок і пояснивши при цьому коротко:

– Потім подивишся.

Вони обійнялися, і київський гість вирушив на реєстрацію.

Увечері Марек зняв упаковку і виявив всередині згорточка невеличку картину й листівку. На картині був зображений потопаючий в зелені затишний старенький будиночок. Підпис лаконічно сповіщав:

Wacław Menżyk. Kraków, Polska

Текст на листівці додатково пояснював, що юний польський художник Вацлав Менжик з Кракова є переможцем конкурсу дитячого малюнка на тему «Моя гавань».

У Марека підкосилися коліна, і він присів. Серце калатало, ніби хотіло вистрибнути з грудей. Вацлавом Менжиком звали його покійного батька. Щоправда, живописцем він не був. Тим паче не міг бути юним художником.

«А раптом син?!» – з надією подумав Марек.

А втім… не з його щастям!..

Редакція Радіо Свобода, вул. Богдана Хмельницького, № 8, Київ, серпень 1996 року

Чергова трохи відчинила двері звукоізольованої кабінки й тихо мовила:

– Зореславе, до тебе знов прийшов цей… як його…

– То скажи, хай почекає п’ять хвилин, бо мушу монтаж завершити, – мовив він, водночас продовжуючи вправно клацати клавішами студійного магнітофона і через правий навушник уважно прослуховувати аудіозапис. Водночас, лівий навушник він зсунув на всяк випадок. Наприклад, щоб чути, хто до нього звертається.

Якщо чергова не запам’ятала ім’я – найшвидше, це повернувся Ждан Костів, з яким вони в обід розмовляли хвилин двадцять. Мабуть, хотів додати до своєї розповіді щось суттєве. Ех ти ж!.. Годі й казати, цей самий Ждан – хлопець свій, однак занадто вже сором’язливий. В Києві таким не місце, бо в столиці необхідно діяти рішучо, несподівано, якщо треба – то й нахабно. Інакше свого не доможешся. А він поводиться, як справжній провінціал. Як хлопець з Маріуполя, одне слово… Шкода. Треба б йому мізки вправити. Для його ж блага, між іншим. От тільки монтаж завершити – і вже тоді…

Втім, коли Зореслав нарешті підійшов до вхідних дверей, то побачив там зовсім не маріупольського гостя, а товариша Кузі Олежченка. Ет, авжеж! У нього теж дивакувате ім’я… Не дивно, що у чергової язик заплутався.

А справді, як же його звати?! От дідько…

Втім, Зореслав мовив буденним тоном, не подаючи найменшого натяку на свою забудькуватість:

– Привіт! Ми нібито не домовлялися про зустріч. То чим зобов’язаний?..

– А що, треба було домовлятися заздалегідь?! – суто в єврейському стилі, запитанням на запитання відповів візитер. – Тоді залиште мені свій контактний телефон, щоб я міг заздалегідь вам задзвонити. Без проблем!

– Послухай, а чого се ти мені «викаєш»? – трохи здивувався Зореслав.

– Бо ми з вами брудершафт не пили і пуд солі разом не з’їли.

– То це натяк чи пропозиція?..

– А ви, Зореславе, всім малознайомим людям «тикаєте»?

– А ти завжди відповідаєш запитанням на запитання?

– Ну, то я ж єврей, мені так належить! – візитер розплився в посмішці. – До того ж москворотий… До речі! – він трохи театрально клацнув пальцями й зазирнув до поліетиленового пакету, який тримав у руці, й видобув звідти напівпрозору пластикову теку для паперів: – Ви запитували про мету мого приходу. То ось… Це вам.

– Що це?

– Кажу ж, це вам, Зореславе. Беріть і читайте.

В теці була надрукована на принтері стаття на сім аркушів, озаглавлена:

Спартак СИВАК

Фантастика, але якою мовою?

«Спартак Сивак – ось як його звати! Ну, хоч це з’ясувалося», – з полегшенням подумав Зореслав, але вголос мовив лише:

– По-перше, давай все ж на «ти», бо ми так легше порозуміємося.

– Гаразд, давай, – мовив візитер, ім’я якого нарешті з’ясувалося.

– Так… Тоді по-друге, я все ж нічого не розумію. Що це за стаття?

– Може… те-е-е… ой… Ну гаразд, Зореславе, можеш вважати це моїм подарунком тобі на честь нашого знайомства. Просто коли ми бачилися вчора, ти спитав: чому я пишу «московською» мовою?

– Ти промовчав.

– Так, вчора я промовчав. Але лише для того, щоб аргументовано, у вигляді статті викласти свої погляди. Ось стаття.

– То це ти написав із вчора на сьогодні?! – здивувався Бурбела.

– Так.

– Але навіщо?!

– А чом би не викласти письмово свої погляди на проблему, про яку мене вже запитували?

– Ну гаразд, Спартаку, давай-но