Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

вийдемо звідси… – Зореслав озирнув редакційне приміщення, в повітрі якого бринів стриманий робочий гамір. – Вийдемо на подвір’я. Там і поговоримо.

Буквально за пару хвилин вони вже сиділи на лавці в тіньочку, Бурбела перелистував статтю, а Спартак мовчки слідкував за ним з-під напівзаплющених, трохи набряклих повік. Зрештою мовив:

– Я зовсім не те мав на увазі.

– Тоді я невірно зрозумів тебе, вибачай.

– Просто якщо ти любиш українську землю, то мусиш любити й українську мову. Тоді навіщо писати московською?..

– Бо скільки я не намагався пропонувати тутешнім видавцям свою фантастику, мене всі відправляли або до Москви, або до Пітера, або до будь-якого іншого російського міста. Тоді який сенс писати українською?

Зореслав подивився на Спартака недовірливо, і той пояснив:

– У разі чого – спитай Кузю, він підтвердить. Ми ж співавтори.

– Я його спитаю… Неодмінно спитаю, – Зореслав набурмосився. – Ти краще інше скажи: де ти був раніше? Чому ми познайомилися тільки тепер…

– Та я скільки Кузьму просив! Але він казав: «Цей Зореслав Бурбела поведений на націоналізмі, отож ви не зійдетеся поглядами».

– Так і казав?

Сивак кивнув. Якщо він не бреше (а виглядало, що таки не бреше!), то це було трохи дивно. Адже Зореслав теж просив Кузю познайомити його зі співавтором, і Кузя стверджував: «Ти з цим моїм Спартаком стосунків не налагодиш, він зростав у російськомовній родині на київському Подолі, у нього матір-єврейка, а ти – український націоналіст».

Але ж ось вони сидять на лавці й розмовляють собі спокійно! І стаття ця… Він що, написав оце менш ніж за добу, виходить?! І ще на комп’ютері…

– Послухай, Спартаку, ти, я так бачу, на комп’ютері працюєш?

– Так.

– Це на роботі у тебе чи?..

– Ні, у мене вдома є комп. А щодо роботи, то я безробітний зараз. Нашу лабораторію в Інституті електрозварювання ліквідували у червні.

– То звідки у тебе комп’ютер? Подарував хтось!

– Аякже! Наздогнали й подарували!.. – посміхнувся Спартак, після чого стисло розповів наступне. Виявляється, за шкільною освітою він був програмістом-обчислювачем, тому з обчислювальною технікою був на «ти». Побачивши, що видавці літератури дедалі охочіше приймають рукописи в електронному вигляді – на дискетах, – зробив наступне. В магазині «Спорттовари» придбав станковий наплічник, в магазині «Госптовари» – міцний возик-«кравчучку», який трохи вдосконалив. А далі протягом семи місяців, по шість днів на тиждень почав розвозити на заказ по комерційних кіосках алкогольні й безалкогольні напої, цигарки та шоколадні цукерки. Звісно, для цього злісно «прихоплював» робочий час – однак його лабораторія в ІЕЗ ім. Є. О. Патона все одно на ладан дихала, особливих справ там не було…

На своєму невеличкому «бізнесі» Спартак заробляв $10 на тиждень, з них половину віддавав мамі на ведення господарства й на ліки хворому татові (хлопець жив з батьками), а половину відкладав собі в «кубушку». Враховуючи, що його офіційна зарплатня в ІЕЗ ім. Є. О. Патона складала $20 на місяць у доларовому еквіваленті – приробіток був суттєвим. Таким чином, за 7 місяців він накопичив $150, на які придбав б/у комп’ютер IBM PC/XT[62] з матричним принтером і невеличким запасом картриджів. І хоча комп’ютер глючив немилосердно, Спартак був неймовірно щасливим, бо поступово, вечорами й ночами перевів в електронний вигляд усі рукописи, які тільки мав: від оповідань до романів. І оцю статтю у відповідь на претензії Зореслава Бурбели теж з голови набрав, відредагував, роздрукував і йому в подарунок приніс…

– Стоп! Стривай, – перервав він Спартака. – Давай по порядку. Кузя казав, що ти нібито золотий медаліст за школу…

– А ще «червонодипломник» за інститут, – кивнув Спартак.

– А хіба тобі не в облом було за допомогою наплічника і «кравчучки» розвозити вино й горілку по кіосках?! Це тебе не ганьбило?..

– У мене була мета, яку я досягнув, – не ворухнувши бровою, відповів Спартак, – а все інше мене не обходило. Хоча-а-а… мушу зазначити, що декілька письменників перестали зі мною вітатися. Вони вважають, що інтелігенція мусить страждати, але не опускатися до важкої праці.

– Сподіваюсь, це не Кузя?..

– Ні, – посміхнувся Спартак. – Кузя, навпаки, сказав, що я – «молоток». І до речі, оскільки ми обидва тепер комп’ютеризовані, то у нас вже накльовується видання одного спільного роману в Москві. Є таке видавництво «МосЕкспо». Можливо, ти чув?..

– Не чув. Мене цікавить, як видавати книжки тут, в Україні.

– Мене теж. Але-е-е… Мабуть, наші видавці не дозріли ще. Вони зараз штампують довідники й підручники, з літератури – класиків, «Розстріляне Відродження» чи «шістдесятників». А до нас ще черга не дійшла. Все інше – це класичний самвидав. Ваші книжки – за ваші гроші. Хоча-а-а…

– Що? – Зореслав уважно глянув на відвідувача, відчувши, що він чогось не договорює.

– Нічого, – мовив той. – Давай-но спочатку роззнайомимося краще, а потім я, можливо, й розповім, у чім річ.

– Як хочеш, – зітхнув Бурбела. – Але скажи ще от що. Якщо судити за цією статтею… У тебе є свій стиль, своя манера письма. Хоча українську тобі б не завадило підтягнути… Але працюєш ти швидко. Скажи, а в пресу ти прилаштуватися не хотів би?

Спартак скрушно зітхнув. Після чого розповів, як йому склали протекцію в одну з провідних «жовтих» газет Києва – щотижневик «Авеню». Він навіть пішов на співбесіду до тамтешнього головного редактора… Але той відкрито, прямим текстом сказав: «Уяви, що ти прийшов на інтерв’ю до співачки NN. Якщо ти її розкрутиш на відвертість і вона розповість тобі на диктофон, що проміняла продюсера YY на співака ZZ тому, що у другого х*й на п’ять сантиметрів довший – будеш у мене працювати, а я платитиму тобі сто баксів за шпальту. А якщо не зможеш, ти мені нах*й не треба». І навів за приклад провідних журналісток своєї газети – Марту Крутозадову і Сонєчку Сісяндрову, статтями яких пістрявіли шпальти «Авеню».

– Звісно, я відмовився, – зітхнув Спартак, – бо це не моє.

– А в нормальну газету ти не потикався? Нащо тобі «жовта» преса?..

– Ні-ні, ну її, ту журналістику! – замахав руками Спартак. – Тут у науково-виробничій фірмі місце накльовується, я краще почекаю.

– Гаразд, ми до цієї розмови ще повернемося. А зараз…

Зореслав витягнув з кишені візитівку, дав її Спартакові й мовив:

– А зараз мені треба до праці вертатися. Якщо треба – телефонуй, це раз. Про роботу в газеті ми поговоримо десь після Нового року – це два. І ще третій момент… Усе ж таки шкода, що ми раніше не познайомилися! У тебе, кажеш, є не тільки романи та повісті, але й оповідання?

– Так.

– Принеси мені якось почитати.

– Гаразд. А коли