Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

як жарт, усі три десятки учасників грандіозної пиятики весело погодилися на пропозицію. Під передзвін келихів з шампанським, ага…

Однак вже у п’ятницю, 5 січня, електронною поштою до всіх учасників вечірки стали приходити різні опитування й тести: математичні, психологічні та інші… На здивовані запитання Себастьян відповів: ніяких жартів – в «Дубках» усе було вкрай серйозно. Тривала перевірка майже два місяці, останній запит прийшов на початку березня. Завдання було чітким і конкретним, з жорстко поставленими умовами: написати бізнес-план до проекту з будівництва котеджного містечка для військових у Кривому Розі.

Для Уханьського це не становило великих труднощів. Він вже стикався з подібними речами, отож надіслав свій план через тиждень, при цьому максимально адаптувавши його під поточну економічну ситуацію. Після того всі перевірки… несподівано припинилися. Складалося враження, нібито Валерка не пройшов останнього випробування і вилетів з проекту.

Як раптом наприкінці березня надійшла відповідь… тільки вже не від «Припою», а від фірми «Піраміда»: повідомлялося, що В. Л. Уханьський успішно пройшов відбір – отож йому необхідно прибути до Відня на презентацію проекту. До листа додавалися два квитки на літак (місця у бізнес-класі) і ще багато інших паперів – від офіційного запрошення до чіткої інструкції, як і де оперативно отримати закордонний паспорт, оформити візу, страховку. А ще контактні дані відповідальних осіб у Києві та Відні. Необхідно було підтвердити участь, уточнити кількість учасників презентації, надати копії документів, отримати візи, придбати страховки… Гуля вирішила все через туристичну компанію. Щоправда, довелося трохи попрацювати з документами й обговорити дещо з авіакомпанією… Але нарешті настав сьогоднішній травневий ранок. І тепер щасливий та задоволений Валера чекав, коли оголосять посадку на рейс до Відня.

Виліт трохи затримувався через погодні умови, отож VIP-меню, заздалегідь обговорене Гулею з авіакомпанією, виявилося дуже доречним. Загалом понад усе йому хотілося їсти і спати. Отож, коли потужний лайнер легко і плавно злетів у небо, Валера легенько перекусив, потім перетворив чарівне крісло салону бізнес-класу в затишну колиску і приготувався до сну. Чемна стюардеса завбачливо принесла йому м’яку подушку і дбайливо вкрила теплою ковдрою. Отже, він успішно проспав усі дві години польоту і висадився в аеропорту Wien-Schwechat бадьорим і відпочилим. Попереду на нього чекав цікавий, насичений подіями день…

* * *

Якщо на початку своєї кар’єри в родині Гаррахів Марек гадав, що тільки водитиме автівку й виконуватиме дрібні доручення господині, то він дуже помилявся. Отож станом на початок травня 1996 року склалося так, що, досконало вивчивши мову й закінчивши академію мистецтв, молодий чоловік керував роботою двох антикварних крамниць, а також курирував діяльність віденської галереї.

Тиждень тому Ізабелла попросила свого відданого помічника підготувати все необхідне для благодійного аукціону. Часу було обмаль, але Мар’ян не став сперечатися з господинею, а завзято, з притаманною йому енергією заходився виконувати завдання. Працював швидко і продумано. Піднімався рано, лягав пізно. Спав міцно, майже без снів – окрім сьогоднішньої ночі. Хоча вранці він почувався немовби вивареним в казані з окропом – але все ж змусив себе піднятися і поїхати до магазину, щоб узяти там заздалегідь приготований товар та відвезти в галерею на позачерговий аукціон, гроші від якого підуть до благодійного фонду Ізабелли Гаррах.

Втім, сьогоднішній день видався просто божевільним, бо несподівано зателефонував Ернст Гаррах і попросив закинути в «Піраміду» договір та інші папери по інвестиційному проекту. І хоча він такого ніколи не робив, Мар’ян відмовлятися не став. Зрештою, він все одно перебував неподалік від офісу господаря…

Ернст уже чекав на нього біля входу, тримаючи теку з документами. Вигляд мав розгублений і заклопотаний. Марек оперативно заїхав до «Піраміди», передав папери. По дорозі додому завернув на мийку, поряд з якою розташовувалася непогана кав’ярня, де завжди були свіжі м’які рогалики і міцна підбадьорлива кава, якої організм так і просив після безсонної ночі. Проте з незрозумілої причини здобних рогаликів у кав’ярні саме сьогодні, на жаль, чомусь не було, натомість на білому блюдечку з золотавою облямівочкою сиротливо лежало китайське печиво з передбаченням. Поки мили його Volkswagen, Марек пив каву – як завжди, міцну і підбадьорливу. Виходячи надвір, підхопив з блюдечка печиво. Не встиг від’їхати від автомийки, як побачив, що до нього біжить Франц – особистий водій Ернста.

– Слава богу, що ти здогадався приїхати! – протараторив той замість привітання: – Мареку, у нас тут сьогодні прокол на проколі! Літак з гостем із Києва спізнився через затримку рейсу. Автівку, яка виїхала зустрічати гостя, забрав евакуатор. Ернст відправив до аеропорту мене – так на моїй автівці колесо лопнуло! Уявляєш?!

– Ох, нічого собі ситуація… – почухав потилицю Марек.

– Отож і прошу тебе: змотайся в аеропорт Відень-Швехат, забери там гостя з Києва і відвези в готель.

– А як я того гостя упізнаю?

– В аеропорту його вже зустрів менеджер «Піраміди» Віктор, вони удвох чекатимуть на тебе біля терміналу. Кажу ж, усе через автівку, яку забрав евакуатор: якби Віктор припаркувався правильно…

– Гаразд, я все зрозумів. Виїжджаю в аеропорт.

Піднімаючи бічне скло на дверцятах, Марек згадав про китайське печиво. Але щойно стиснув його, як печиво розсипалося в руках і розлетілося навсібіч, натомість на долоні залишилася паперова смужка, яка сповіщала:

Чекай на зустріч з давнім другом

«Маячня якась! Який такий давній друг може бути тут, у Відні?! Хіба що з Києва… Але хто?! Ні-ні, це точно маячня. Втім, їхати все одно треба».

Марек мотнув головою, відганяючи нав’язливі думки. Автівка зірвалася з місця. До терміналу він під’їхав за чверть години. Ще здалеку помітив Віктора, який нетерпляче тупцяв біля тротуару, тримаючи в руках невеличку табличку з логотипом «Піраміди». Припаркувавшись, згадав про розсипане китайське печиво, дістав з бардачка щіточку, нахилився й заходився замітати крихти з пасажирського сидіння й підлоги. Тим часом Віктор посадив гостя на заднє сидіння, завантажив у багажник його речі, потім всівся позаду і коротко мовив:

– Поїхали.

Тепер вони вже не поспішали. Заколисаний плавним ходом Volkswagen’а, гість заснув на задньому сидінні. Коли ж автівка зупинилася біля готелю, Марек уперше озирнувся на пасажира… й обімлів:

– Валерко?!

Гість очманіло подивився на нього, розгублено кліпнув очима, як раптом теж загорлав щодуху:

– Мареку!

Вони домовилися зустрітися ввечері, після сьомої, і поїхати в якийсь ресторан, щоб як слід відзначити несподівану зустріч. А поки що Марек поїхав додому відсипатися. Що ж до Валерки, то він подібної можливості не мав: до зустрічі з керівництвом «Піраміди» лишалося менше пари годин…

Ввечері Марек терпляче чекав на давнього друга біля головного офісу. Коли ж нарешті