Шукшин Василь - Я прийшов дати вам волю, Шукшин Василь

Радий і я вас усіх бачити... Слава богу! Все добре буде.

Вийшли назустріч отаманові Ларко, сотники, брат ,Фрол...

— Чув? Корній з Мишком війною на нас приходили! — ще здалеку весело сповістив Ларко.

— Чого ж ти радієш?—спитав Степан, віддаючи коня в чиїсь руки.— Горювати треба... Чи — як? — Поздоровкався з осавулом, із сотниками, з братом.

— Клали ми на них — горювати,— озвався Ларко.

Степан стомився за дорогу. Зайшли в землянку. Мот-

ря, слаба й щаслива, трохи підвелася на лежанці.

— Прилетів, соколе... Долетіли мої молитви.

Степан невміло приголубив стареньку.

— Чого це ти? Залягла?

— Оце — залягла, дурепа стара...

Афонько давно вже чекав, коли його помітить вітчим.

— Афонько!.. Ух, який великий став! Здоров! — Підняв хлопчика, потискав.— Ось тільки гостинців, брате, у мене цього разу немає — не осуди. Самого, бач, пригостили... насилу прочумався.

Не терпілося Степанові почати розмову ділову — головну.

— Ларко, розказуй: як справи? Як Корнія прийняли?

— Нічого... Добре. Більше зарікся, видать,— немає.

— Багато з ним приходило?

— Чотири сотні. До царя вони послали Івана Авер-кієва...

— Ось тут йому й кінець, старому. Я його милував здуру... А він додумався — бояр на Дон кликати. Що

тут без мене робили?

— В Астрахань послали, до Сірка писали, до ногаїв...

— Козаки як?

— На розкаряку. Корній круги скликає, слинить, що провинилися перед царем...

— Через три дні підемо в Черкеськ. Перепочину ось...

— Братці мої, люди добрі,— заговорив Матвій, молитовно склавши на грудях руки,— знову ж ви не те міркуєте. Знову Дон вас затягнув. Війна ж іде! Волга горить... Там же наш ворог — на Волзі! А ви знову про Корнія свого: послав він до царя, не послав він до царя... Навіщо в Черкаськ їхати?

— Завів! — з неприхованою злістю сказав Ларко.— Чого ти сунешся в чужі справи?

— Які ж вони мені чужі?! Мужики на плотах — хіба вони мені чужі?

Тяжкий то був спогад — мужики на плотах. Не по собі стало козакам: і тяжко, і боляче.

— Помовч, Матвію! — з досадою сказав Степан.— Не забув я тих мужиків. Тільки думати треба, як краще діло зробити. Чого ми з'явимося з трьома сотнями? Ні собі, ні людям...

— Чому так?

— Дон підняти треба. Думаєш, справді охолонули козаки? Розпалити нікому... От і розпалимо. Тоді вже й на Волгу з'явимося. Але не з трьома сотнями!

— Знову за свій Дон!.. Там же триста тисяч піднялося!..— Матвій щиро не міг зрозуміти отамана й козаків: яка сила тримає їх тут, коли на Волзі війна йде? Не міг він цього збагнути, страждав.— Триста тисяч, Степане!..

Горе Матвієве було справжнє, козаки це бачили.

— Знаю я їх, оті триста тисяч! Сьогодні триста, завтра — жодного,— якомога м'якше, але й намагаючись, щоб правда теж дійшла до Матвія, мовив Степан.—

І як воюють твої мужики, теж бачили...

— Знову за своє! — вигукнув Матвій.— От глухарі!.. Та ви он які мастаки, а все-таки втекли ви, а не...

— Вийди з куреня! — наказав Ларко, люто дивлячись на Матвія.

— Сам вийди! — несподівано підвищив голос і Матвій.— Отаман знайшовся. Степане... Хіба ти не розумієш, куди тобі зараз треба? Що ж виходить: ти без війська, а військо без тебе. Та заявись ти туди — що буде! Усі Долгорукі та Борятинські накивають п'ятами. Одумайся, Степане...

— Мені нічого одумуватися! — теж зовсім сердито відрізав Степан.— Що ти мене, як малу дитину, вмовляєш. Немає війська без козаків! Іди сам воюй з мужиками з самими.

— Е-ех!..— тільки й сказав Матвій.

— Усі кінні?—повернувся Степан до перерваної розмови.

— Майже всі.

— Три дні на лаштунки. Підемо в гості до Корнія. Матвію... як би тобі розтлумачити... Щоб до мужиків з'явитись, треба... радість їм привезти. Одне діло — я сам, інше—я з козаками. Все їхнє військо без козаків — не військо. Сам подумай! А мені треба ще тут одну зловредну голову зітнути з пліч — певніше за свою буде. Мій промах, я й виправлю.

Уночі в землянку до Матвія прийшов Аарко.

— Спиш? — запитав він стиха.

— Ні,— озвався Матвій і сів на лежанці.— Який тут сон... Тут уся душа скоро кров'ю зійде. Горе, Лазарю, яке горе... не розумієте ви, ніяк не зрозумієте, де вам тепер бути треба. Нехай напоумить вас господь!.. Ви ж із малолітства на війнах — як же ви не зрозумієте? Га?

— Збирайся, ходімо: батько кличе,— сказав Ларко.

Матвій здивувався й занепокоївся:

— Знову погано йому?

— Ні, побалакати хоче... Ходімо.

— Чого це?.. Уночі?

— Не знаю,— Ларко нервував, і Матвій уловив це. Він роздув за допомогою кресала невеличкий вогник і уважно подивився на осавула... І страшний здогад вразив його. Та ще не вірилося, ще опиралися розум і серце.

— Ти що, Ларко?..

— Що? — Ларко злився і ще більше нервував.— Ходімо, кажуть!

— Наві що я йому потрібен уночі?

— Не знаю.— Ларко вперто дивився на крихітний вогник, а не на Матвія.

— Не треба, Лазарю... Гріх же який береш на душу. Я краще так піду...

— Вдягайся! — крикнув Ларко.

— Не галасуй. Приготуюся по-людськи... Ехх...

Матвій устав з лежанки, пройшов із свічечкою в куток,

мовчки нахилився до скриньки, яку скрізь возив із собою. Дістав із неї чисту полотняну сорочку, надів... Знову нахилився до скриньки. Там —— сяке-таке манаття: пара чистої полотняної білизни, іконка, фуганок, стамеска, молоток — він був теслею. Це все, що він залишав на землі. Він перебирав руками своє майно... Не міг підвестися з колін.

— Ну! — гукнув Ларко.

Матвій ніби не чув окрику, все перебирав інструмент. Плечі його тремтіли. Він плакав.

— Ходімо.— Матвій витер сльози, встав з колін.— Прости вас, господи! — сказав він, хвилюючись.— Обдурили людей... Може, і не хотіли того. Але бага-ато на вас невинної крові...— Він повернувся був до Аарка, але той сильно штовхнув його до виходу.

— Іди!

Уранці Ларко сказав Степанові:

— Цієї ночі... Матвій утік.

— Як? — дивом здивувався Степан.— Куди втік?

— Утік. Кинулися — ніде немає. До мужиків, видно, до своїх — на Волгу. Куди кликав, туди й накивав п'ятами.

Степан пильно подивився на вірного осавула... І все збагнув. І так боляче стало, так нестерпно боляче, як буває боляче від безповоротної дорогої втрати.

— Гад ти потайний,— сказав він, помовчавши, неголосно.— Ох, який же ти гад... Заважав він тобі?

— Заважав,— твердо сказав Ларко.— Розумний занадто!.. Що не зробиш, усе не так, усе не по його...

— А ми з тобою? — закричав Степан, бліднучи.— Ми завжди з тобою розумні?!

— Ну й... так теж... к такій матері все, всі діла, все на світі! — Ларко прямо й люто дивився на отамана.— Поріши й мене тоді, раз він тобі любіший за нас. Мені з ним теж не ходити. Мене всього трясця трясти починає, як тільки він подивиться — знову не так робимо. Живи й оглядайся на нього!..

— Трясця його трясе...— Степан довго, похмуро мовчав, дивлячись у долівку. І сказав сумно: — Нема в мене осавулів... Один зостався, і той шкуродер. А виходу... теж немає. Поганцю! Іди геть з-перед очей!

Ларко пішов.

Через два дні три з лишком сотні козаків на чолі з Разіним скакали правим берегом Дону — вниз, до Черкаська. В "гості" до Корнія.

Знову — рух, коні, козаки, зброя... Різкуватий, запашний дух вільного степу. І не паморочиться голова від слабості. І рука міцна. І близько ворог — свій, "рідний", знаний. І близько вже час, коли ворог цей подивиться в благанні й злобі передсмертній..!

Ну, що ж це, як не початок?

А може, це після хвороби зосталася тривога на душі? Ніяк не збагнеш: через що вона? Адже все добре. Все добре. Та якось на душі незатишно, щось тривожить і тривожить весь час. Оглянеться Степан на козаків — і ворухнеться у грудях тривога, просто як страх. І ніяк від цієї тривоги не позбавишся — не обженеш її на коні, не залишиш позаду. Що за тривога така?

Черкаськ замкнувся.

Затанцювали на конях під стінами.

— В три господа бога мать! — лаявся Степан. Та зробити вже нічого не зробиш — надто малі сили, щоб спробувати взяти добре укріплений тепер городок приступом.

Тричі посилав Степан розмовляти з козаками в городку.

— Скажи, Ларко, ми нічого поганого не зробимо. Треба ж нам побачитися! Що вони, збожеволіли? Своїх не пускають...

Ларко під'їздив близько до стіни, перемовлявся. І привозив відповідь:

— Ні.

— Скажи,— розпалювався Степан,— якщо вони опиратимуться, ми весь городок зітремо на порох! Усіх у Дон посаджаю! А Корнія на гак ребром повішу. Живим закопаю! Хай вони там не слухають його, він перший зрадник козакам, він запродує їх боярам. Хіба вони вже зовсім подуріли, що не розуміють!

Ларко під'їздив знову до стіни і знову розмовляв з козаками, котрі були на стіні. І привозив відповідь:

— Ні. Ще обіцяють стрілянину почати. Узяв гору Корній.

— Скажи,— звелів востаннє Степан,— ми ще прийдемо. Ми прийдемо! Погано їм буде! Кров'ю плакатимуть за лукаві Корнієві слова. Скажи: вони всі вже там запродані з бебехами! І якщо хоч одна курва в штанях назве там себе козаком, то нехай у того очі на лоба повилазять. Хай над ними діти малі сміються.— Степан стомився.— І діти їхні запродані. Скажи: всі вони там, з Корнієм на чолі —прокляті нами. Якщо їх душити всіх прийдуть, ми не заступимося. Ми їм тепер не заступники.

їхали назад. Не тішив степ вільний, не тривожив серця рідний, знайомий з дитинства любий простір.

Ні, це, здається, кінець. Це смертельна туга, а не тривога.

12

Астрахань не присилала гінців. Сірко мовчав. Альош-ка Протокін загубився десь у степах Малого Ногая.

Степан кинувся у верхні станиці піднімати козаків, заметався, мов поранений вовк в облаві. Стрімкості знову набрали нелюдської, міняли запалених коней.

Станиця за станицею, хутір за хутором...

За звичаєм, Степан велів скликати козаків на майдан і сказав коротко:

— Отамани-молодці! Вольний Дон, де батьки наші кров проливали і в оцій самій землі лежать, його тепер

наша старшина з Корнієм Яковлєвим і Мишком Сама-реніним запродують: накликають сюди бояр. Так що позбавляють нас вольностей, які у нас за батьків і дідів наших були! Нам би тепер не стерпіти такої ганьби і всім стати заодно!.. Нам би тепер своєї козацької слави й хоробрості не втратити і допомогти нашим російським та іншим братам, яких б'ють на Волзі. А хто відступиться, нехай скаже тут прямо і нехай потім на себе нарікає!

Таких не було, котрі заявили б "прямо" про своє небажання підтримати разінців і допомогти "російським та іншим братам" на Волзі, але до ранку багатьох козаків не виявлялося в станиці.