Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

тая правда?.."

- Чiпко? - знову обiзвався Лушня.

- Чого?

- Ходiм.

- Куди?

- До пана.

- Чого?

- У гостi.

- Добре...

Надворi стояла темна нiч; густi хмари замазали небо - нi мiсяця не видко, нi зорi не блищать... Темний морок спу­стився на землю - i тут нiчого не видно, хоч стрель у вiчi... Кругом така тиша, як у вусi: нi людина не заго­мо­нить, нi собака не гавкне... хiба тiльки трiсне суха дро­ви­нячка пiд важкими ступнями товариства.

Пройшли вони улицю, другу; посеред села, на третiй, одрiзнився вiд них Лушня.

- Стiйте тут! - промовив тихо.

Усi стали. Один Чiпка без тямку поволiк ноги далi. Лу­шня прямо пiдiйшов до хати. То був жидiвський шинок. Видно, жиди уже спали, бо нiде не блищало свiтло. Лу­шня постукав у вiкно.

- Гершку! Гершку! вiдчини!..

- А хто там такий? - хтось обiзвався з хати.

- Свої... вiдчини!

- Якi свої такої пори? цого тобi треба? - уже гаразд чут­но було жидiвський голос.

- Хоч пшеницi купити?

- Якої пасницi? - швидко одказав Гершко й одсунув кватирку. Пiд вiкно пiдступили Пацюк з Матнею.

- Хто з ви? звiдкiля псиниця? - питає жид, побачивши коло вiкна: три чоловiки стоїть.

-Та звiдкiля б не була, - нащо тобi? Ти кажи що даси за мiшок?

- А-а-а... це ти, Тимофiю! Iди з у хату. А то сце хто з тобою?

- Свої.

- Ну, то й iдiть у хату, - тут побалакаємо. Лушня огляну­вся, - не видно Чiпки.

- А де ж Чiпка? - питає.

- Он, як марюка, пiшов, - каже Матня, показуючи на темну пляму, що чорнiла-колихалася в темрявi.

- Бiжи, Петре, поклич! - порядкує Лушня.

Пацюк побiг, догнав чорну пляму, вернувся з Чiпкою.

Тим часом заблищало свiтло в розбиту вiконницю; скрипнули хатнi дверi; дзенькнув засов коло надвiрних, - корчма роззяпилась - i всiх проглинула...

Не вспiли хлопцi посiдати, - де не вродилося пi­вкварти горiлки, пiвхлiба, миска солоних огiркiв. Товари­ство зараз же налягло на їжу, на горiлку... Не пройшло години, як усе те було зметене...

- Ну... а де з та псиниця? - питає жид.

- Та пшеницi не питай, - Лушня йому: - ми добудемо...

- Та я знаю... Сце б такий звавий козак та не добув... з пекла достане!

- То-то ж... а ти кажи: почому за мiшок даси?

- Та сцо з? - семигривеника...

- Ах ти, свиняче ухо! - гримнув на всю хату Чiпка. - За мiшок пшеницi - семигривеника?

- Ну... сцо з, що за мiсок?.. Я все знаю, яка то псениця... ще часом... крий боже!..

I почав чухати рижу, довгу, клочкувату бороду. Чiпка широко розкрив очi й з дивовижею дивився то на жида то на товариство, немов питав: про яку се пшеницю то­лкує жидюга?!

- Ну, добре, - замина Лушня: - ти, Гершку, нашого не схочеш...

Вилiз з-за столу,, береться за шапку, лагодиться з ха­ти...

- А коли з тебе, Тимофiю, дожидати?

- Да так... - зам'явся. - Перед свiтом... - одказав жидовi тихо.

- Ну-ну... гляди!.. Бац, i пiвкварти випили...

- Ну так що, що випили? Хiба ми дурно випили? Не до­стану пшеницi, - за горiлку заплачу!

- Та сцо там плата... Хiба я залiю, чи що?..

- Егеж... То перед свiтом дожидай. Ану, хлопцi, ходiм! - гукнув на товариство...

Усi повилазили з-за столу, понатягали шапки, ви­йшли з хати, запаливши люльки. Iшли вони купою, всi весело розмовляли. Один Чiпка мовчки потягав люльку. Огонь з люльки освiчував товариство. Чiпка бачив, як на виду в кож­ного грала якась радiсть... Вiн позирав хижо на них очима та думав: що це воно далi буде?

Лушня помiтив, як блиснула люлька, хмурий вид Чiп­чин.

- Чого це ти. Чiпко, як мила з'їв? - питає. - Чого ти журиш­ся?

- Хто журиться? - твердо одказав Чiпка.

- Хтокало...

Розмова увiрвалася... Затих гомiн товариства; все кру­гом затихло... Сон налiг на цiле село: нiгде не лялеч­ки, нiгде нi свiтла: втомившись пiсля денної працi, все засну­ло... Однi тiльки собаки де-где не спали... Як проходили хлопцi темними улицями, позаду їх під­німалось неприязне валування... Тепер вони йшли мовч­ки. Три вперед; Чiпка позаду ногу за ногою суне... Так ведмiдь iде нехотя за цига­ном: опинається, а все-таки йде... Серце щось недобре вi­щує. Страх - не страх: якесь темне почуття холодить се­р­це... Холод пронизує душу... У думцi закрадається питан­ня: - Куди се?.. чого се?.. За ни­ми... за товаришами?.. Об­дурює сама себе думка й тягне Чiпку далi та далi... Тя­гнеться вiн тихо-помалу, не маючи волi остатись, поки­нуть братчикiв, тягнеться, одурений пiдлесною думкою, забиває в серцi страшне почуття...

Дiйшли вони до панського дворища. Стали. Чiпка ми­нає...

- Чiпко! ходiм! - гукнув йому Лушня.

- Що?!

- Гуртом свого одбирати... Чiпка став, задумався...

- Ходiм! - одказав якось глухо...

XIX

СЛИЗЬКА ДОРОГА

Хто спускався на громаку з високої гори?.. Спершу не то спускатись, - униз страшно глянути... Як уперше ся­деш на громака, як подумаєш, де той у бога низ, - волосся по­де­ре­ться вгору... А громак уже їде вниз, усе вниз... хо­лод проймає душу, на лобi пiт виступає... Доїдеш до гре­бня гори, спустишся прожогом униз - тодi вже нiколи боятись... Дух захоплює, якась звiряча радiсть проймає тебе, - у тебе тiльки й думки: коли б швидше, коли б швидше! Така саме думка пройняла й Чiпку, як вiн, при­йшовши до пана в гостi, спустився в комору з пашнею... Попорався як знав: вирнув - та й наткнувся на сторожа... Чи пан, чи пропав?.. На слизькiй дорозi бiльше пропадає пiд такий час... Оже Чiп­ка не такої натури, що сам на сам звертав кому з дороги... Не звернув вiн i сторожевi, а ки­нув харчати пiд коморою - ледве живого...

Спить Чiпка. Совiсть, задобрена горiлкою, його не му­чила; страху вiн зроду не знав: пшеницю вергаючи, втомив­ся та й спав у себе в барлозi, наче пiсля тяжкої працi... Уже сонце встало; люди почали снувати по селу; а сон усе не випускає його з своїх цупких рук, ранком ще мов мiц­нiше давить... А скрiзь по селу, як у дзвони дзвонять - про крадiжку, про сторожа... Заворушилися, загомонiли: хто? як?

- Авжеж не хто, як не отi харцизяки! - гомонять люди, показуючи рукою в той бiк, де Чiпчина хата. -