Микола Олександрович Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий

Несподівано Ковалишин нагнувся й, бридливо кривлячи рот, здійняв із рукава вбитого щось біленьке.

— Пір’їнка, — сказав він, показуючи Сіроволові те, що було затиснуте в його пучках. — Голубина, видно. Причепилася…

Пір’їнка… Юрко Коломієць, побачивши її, так злякався, що аж у грудях похолонуло. В першу мить він не міг зрозуміти, що з ним діється, в чому причина страху, який так несподівано охопив його. Невже ця пір’їнка? Ні, те, що саме Ковалишин знайшов її на рукаві Москальова… Чомусь він і стріляні гільзи знайшов, і олівчик, і папірець. А тепер ось і пір’їнку на рукаві мертвого. І вона здавалась Юркові чимось зайвим, штучним, тому що одного разу… “В лісі чого не наберешся…” Отаку саму пір’їнку-пушинку здійняв тоді Селіверстов з рукава Ковалишина.

Юрко потер обличчя руками. Очевидно, ніхто не помітив його стану. Що ж до Сіровола, то в ці хвилини він не звертав уваги на свого помічника. З дивним виразом на обличчі капітан уважно оглянув галявину й раптом, розмахнувшись, з усієї сили жбурнув гільзи в кущі.

— Досить! — рішуче й сердито заявив капітан. — Ні в чому ти, Ковалишин, не винен. Звичайно, якби живим його захопив, було б краще. Але й так спасибі, що не випустив. Марченко, шуму зчиняти не треба. Поховайте Москальова, скажіть, що вбито випадково, через непорозуміння. А ти, Ковалишин, не переживай. Молодець!

Очевидно, щось згадавши, Сіровол замислився, а потім додав, дивлячись на Ковалишина:

— Підбери двох надійних хлопців. Можливо, підеш на завдання. Є одна серйозна справа…

— Коли? — явно зрадів взводний.

— Може, навіть цієї ночі.

Юрко, за наказом капітана, склав речі вбитого в клітку. Обгорнув її плащ-палаткою, й вони поїхали до хутора.

Як тільки стежка вивела на путівець, Юрко натиснув педалі й, порівнявшись з начальником, глянув на нього:

— Не треба б Ковалишина на таке відповідальне завдання посилати…

— Чому це? — голос Сіровола звучав байдуже.

— Я навіть у кондуїт заніс би його про всяк випадок.

— Он як! — зацікавився начальник розвідки. — Свого взводного запідозрив… Підстави? Помітив щось? Цікаво…

Юрко квапливо, збиваючись і червоніючи, почав розповідати про те дивне почуття, яке охопило його, коли він побачив затиснуту в пучках у Ковалишина пушинку, й про те, що Селіверстов кілька днів тому здійняв таку саму пір’їнку з рукава взводного.

Сіровол, який спершу слухав дуже уважно, під кінець розповіді почав скептично кривити губи.

— Це все?

— Все… Я про всяк випадок…

— Замало, щоб запідозрити такого командира. Містика якась: відчув, злякався, якийсь спогад майнув у голові… Хоча я не забороняю — візьмися за Ковалишина, проаналізуй всі факти, спробуй знайти інші можливі докази на користь другої версії загибелі Москальова. Припустимо, Ковалишин застрелив його з якоїсь іншої причини…

— З якої? — вихопилось у Юрка.

— Це я від тебе хотів би почути, адже пушинка не мене, а тебе злякала… — посміхнувся Сіровол. — Тільки одна умова: розробляти свою версію будеш у вільний від основної роботи час. До речі, візьми-но ці гільзи, може, здадуться…

І начальник розвідки висипав на долоню здивованого помічника чотири стріляних гільзи. Без сумніву, це були ті ж самі гільзи, які знайшов на галявині Ковалишин. Виходило, капітан обманув усіх, удавши, що кидає гільзи в кущі. Навіщо здався йому цей фокус, як розуміти його слова “може, здадуться”?

— Товаришу капітан, але ви не пошлете Ковалишина на завдання, притримаєте?

— Чому? — здивувався Сіровол. — Піде Ковалишин і виконає все так, що й комар носа не підточить, — капітан прикро скривився й додав: — Ох, Юрко, Юрко! Служба в нас весела — крути перед очима загадкові малюнки, перевертай їх догори ногами. Сам же казав, що часом корисно так робити…

Сіровол скоса глянув на свого помічника й несподівано якось по-хлоп’ячому весело й лукаво підморгнув йому.

На короткій таємній нараді було тільки двоє — командир загону, Петрович, який прибув із Великої землі на підмогу Сіроволові, й Сіровол.

— От що, хлопці, — звернувся Бородань до присутніх, — загін не може далі залишатися в цьому районі. І так затримались. Нас не чіпають, але це тиша перед бурею. Бандерівці готуються…

— Всі готуються, — підтвердив Петрович. — І німці, й бандерівці.

— Є дані, що й аківці[1] щось задумують, — додав Сіровол.

— Значить, треба відходити й завдавати ударів там, де нас не чекають. А чого ви зволікаєте? Сіровол майстер тягти кота за хвоста.

— Василю Семеновичу, це не капітан, а я тягну — признався Петрович. — Операція потребує ретельної підготовки.

— Скільки часу вам ще потрібно?

— Днів зо три — чотири.

— Багато. Не можу ризикувати загоном. Накриють!

— Не так просто, — сказав Сіровол. — Четверта рота…

— Четверта рота ще не набула належної форми. Я повинен знати, задля чого тримати тут загін. У вас секрети завелися, шепочетесь між собою день і ніч, а я ні чорта не знаю. Може, ви й мені вже не довіряєте?

— Не було чого доповідати, все ще в стадії підготовки. Знаєте приказку: не кажи гоп, поки не перескочиш.

— Мені не треба гоп, ви скажіть, куди стрибати збираєтесь.

Петрович загадково глянув на Сіровола.

— Доведеться розповісти. Василю Семеновичу, ми вирішили… Власне, для цього нас