Микола Олександрович Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий

— Так, лише вночі.

— Що він казав?

— Він зі мною в розмову не вступав… Стукав у вікно, а коли я питав: “Хто?” — відповідав: “Від Зигмунда”. Я давав йому голуба, він садовив його в свою маленьку клітку й швидко йшов геть.

— Якби ми вам показали його, ви б упізнали?

— Навряд… Обличчя не бачив, та й очі в мене вже не світять.

— Гаразд, обличчя ви не бачили… Скажіть який він на зріст, у що був одягнений останнім разом, яку мав зброю? Пригадайте, що в нього було на голові?

Старий підвівся на ноги й показав долонею над головою.

— На зріст той пан вищий від мене. На плечах чи то плащ, чи накидка. А на голові… Раніше в нього щось із козирком було, кепка, одне слово, а останнього разу без козирка.

— Пілотка, шапка? — підказав Юрко.

— Може, й пілотка, але більше схожа на берет чи, може, він кепку козирком назад одяг.

Раптом на подвір’ї почулися швидкі кроки й хтось тривожно вигукнув:

— Художнику! Художнику!

Юрко визирнув у вікно. Біля прихилених до воріт велосипедів стояв захеканий Стельмах.

— Де Третій? Ковалишин його кличе… Він убив Москальова. Просив покликати Третього.

За кілька хвилин Сіровол і Юрко були вже на місці події.

Трохи віддалік від хутора бовваніли рештки глиняних стін, здичавілі фруктові дерева, поросле бур’яном та чагарями подвір’я. Ближче до лісу зарослі ставали вищими, густішими, утворюючи зелений острівець, молоді дерева тут були пообплутувані ожиною, диким хмелем. Повз цей острівець, ледь огинаючи його, бігла вузька стежинка.

Ковалишин стояв біля зарослів і, мляво жестикулюючи, щось пояснював командирові третьої роти Марченку. Коли Сіровол і Юрко під’їхали ближче, Ковалишин обернувся до них, і вони побачили його бліде, з запалими очима обличчя.

— Що трапилося? — запитав Сіровол, зіскакуючи з велосипеда.

Ковалишин безпорадно розвів руками.

— Застрелив я Москальова, товаришу капітан. Так вийшло.

— Я б його, гада… своєю рукою! — сердито сказав Марченко. — Сволота яка!

— Зачекай, Марченко, — підвів руку Сіровол. — Хай він розповість.

— Що розповідати… — Ковалишин покрутив головою, наче комір душив його. — Все трапилося несподівано, наче грім з ясного неба. Йду цією стежкою пости перевіряти, дивлюся, з гущавини, он звідти, вилазить хтось пригнувшись. Раз — і в нього з руки злітає голуб. Що таке? Про голубів я вже знав, чув, що Художник їх шукає… Москальов озирнувся сюди-туди й до лісу. Я в зарослі, а там — клітка. Ну, тут мене в піт кинуло. Кричу: “Москальов!” А він чимдуж тікати. Я за ним. Він обернувся та з пістолета в мене. Тоді я по ньому з автомата сіконув. Підбігаю, а він уже готовий.

Ковалишин не виправдувався й, звичайно, не удавав з себе героя, який зумів знешкодити шпигуна, він просто був пригнічений всім, що сталося, й ще не знав, як оцінити свій вчинок.

— Покажи, де клітка! — наказав Сіровол.

Розгортаючи кущі, Ковалишин поліз у зарослі, Сіровол та Коломієць — слідом за ним. Скоро вони побачили на землі клітку з густо заплетеними дротом стінками й відчиненими дверцятами. Сіровол підняв клітку й помітив під нею якийсь згорток. Це була старенька плащ-палатка.

— Так! — мовив спохмурнілий начальник розвідки, передаючи клітку й розгорнену плащ-палатку Юркові. — Де він?

— Он лежить… — Ковалишин показав на галявину.

Лише зараз Юрко побачив метрів за сорок спину Москальова.

— Звідки стріляв, пам’ятаєш? — обернувся до Ковалишина капітан.

— Звичайно. Он від тієї осики. А його куля просто в стовбур осики влучила. Поруч пройшла…

Сіровол підійшов до деревця, оглянув білу рвану рану на його стовбурі, нахилився й підняв з-під ніг стріляну гільзу.

Підійшли до вбитого, що лежав, уткнувшись обличчям у траву, злегка підтягши під себе праву ногу. Кепка, одягнена козирком назад, утрималась на голові. Пістолет лежав поруч. Капітан підняв пістолет, наказав перевірити кишені забитого.

Знайшли у них небагато — тоненький зшиток, на перших сторінках якого були записані популярні пісні, набір для гоління, шматочок мила, зубну щітку, наполовину зіструганий олівець. Усе це було у внутрішніх кишенях піджака, а з правої, зовнішньої, Ковалишин дістав ще один маленький хімічний олівець та кілька аркушиків цигаркового паперу. Юрко відстебнув від ременя саморобний футляр з фінкою.

— А він же не палив… — сказав Ковалишин, розглядаючи папір і гостро заструганий олівець.

— Не інакше — донесення на цигарковому папері писав, — висловив припущення Марченко.

Юрко подивився на труп Москальова із змішаним почуттям жалю, туги й огиди. Він до останньої хвилини вірив, що все, розказане Москальовим, — правда, співчував йому і тепер не знав, що думати. Треба було вірити фактам, а факти говорили про те, що саме Валерій Москальов користувався голубиною поштою. Кухальський говорив, що останнім разом на голові в людини, що приходила по голубів, було щось схоже на кепку, одягнену козирком назад. Старий говорив про плащ чи накидку — ось вона, плащ-накидка, під якою легко сховати клітку. І розповідь переляканого Ковалишина… І все ж не хотілося вірити фактам, не вкладалося в Юрковій голові, що Валерка виявився такою підступною людиною й відплатив їм за довір’я чорною зрадою.

— Ось гільза, — Ковалишин нагнувся, підіймаючи стріляну гільзу. — Це його… Від пістолета.

Сіровол узяв гільзу без особливого інтересу, подивився на вбитого й сказав гірко:

— Ех, Москальов, Москальов…

— Мовчить… — похмуро підтвердив Марченко. — Все забрав із собою в могилу. Треба було тобі, Ковалишин, по ногах його. Погарячкував ти.

Ковалишин знову винувато розвів руками.

— Погарячкував… Я хотів спершу чергу поверх голови дати,