Юрій Павлович Сафронов - Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов

використовують люди кам’яне вугілля і нафту, використовуючи ці дорогоцінні скарби як паливо. Тепер цінні органічні сполуки стали сировиною для хімічної промисловості. З нафти і кам’яного вугілля виготовляли деталі машин, підшипники, шестерні, волокно, скло нових оптичних властивостей, пластмаси, гуму, ізолятори, штучну шкіру, замінники свинцю, фюзеляжі стратопланів, меблі та багато інших матеріалів, один тільки перелік яких зайняв би декілька десятків сторінок.

В Антарктиді було знайдено рештки давно вимерлих рослин і тварин і, що найцікавіше, сліди найдавнішої людської культури. Не було сумнівів, що колись дуже давно ця земля була заселена, і заселена людьми. Як відбулось її велике обледеніння? Внаслідок якої катастрофи зникли люди? Загинули вони чи розселились по всьому світу? Яка раса людей жила тут за незапам’ятних часів? На вчених чекали грандіозні відкриття…

Ми вивчали дію мікросонця, що, як і раніше, безперервно світило над нами. Мабуть, основною вадою нашого мікросонця було те, що воно не заходило за обрій. Люди лягали спати і вставали при світлі сонця; це дратувало й заважало працювати.

Наша група розробляла таку схему автоматичного керування мікросонцем, за якою воно, пересуваючись по небосхилу, заходило б за обрій увечері, а вранці в належний час з’являлося б на небі. При бажанні можна було б створити складну кібернетичну систему керування, і тоді на материку змінювалися б не тільки день і ніч, але й пори року. Проте завдання ускладнювалось тим, що, треба було старанно визначити траєкторію руху мікросонця, щоб воно не заважало звичному чергуванню дня і ночі у жителів материків, прилеглих до Антарктиди.

Коли під промінням сонця розтанула крига в центрі Антарктиди, там виявився великий отвір, що тягся на кілька сотень метрів у глибину ґрунту. В цю печеру стікала вода. Натиск її був такий великий, що на поверхні утворилася гігантська лійка, яка пожадливо, зі свистом всмоктувала в себе величезні маси води.

Кожен, хто приїздив до Антарктиди, обов’язково прагнув побачити це небувале видовище. Ми самі довго спостерігали за тим, як великі й малі крижини починають повільно кружляти далеко від лійки, потім, описуючи спіраль за спіраллю, притягуються все ближче до її центра і тут, підхоплені виром, роблять ще декілька кіл та щезають під землею. Мабуть, десь у глибині вода натрапляла на шар розтопленої магми і, зіткнувшись з нею, негайно перетворювалась на пару. Подекуди за кілька кілометрів від лійки з тріщин у землі почали бити гарячі водяні й парові гейзери, завдяки яким крига в цьому районі почала танути швидше. З-за гарячих гейзерів (уже через кілька місяців після утворення лійки їх налічувалось декілька сотень) до цього району незабаром пристала назва: Південна Ісландія.

Багато геологів і географів досліджувало цю територію. На ній оголились високі гори, всипані велетенськими валунами, згладженими у свій час кригою, і глибокі, виповнені водою долини. Де-не-де у вибалках збереглися залишки стародавнього доісторичного ґрунту, який надзвичайно зацікавив учених-ґрунтознавців. Весь антарктичний ландшафт був пустельний. Ніде не було ні кущика, ні травинки, ні деревця. І все ж стародавнє життя, що раптово зникло, відчувалося скрізь серед цього одноманітного пейзажу. В ґрунті знаходили роздушені кригою кістки вимерлих тварин, пір’я птахів, рештки первісних людей та їхнє примітивне кам’яне знаряддя праці. Подекуди було знайдено добре збережені, напівзасипані трупи мамонтів, шаблезубих тигрів, велетенських носорогів, диких коней, бізонів і жираф. Їхня смерть, як і смерть доісторичних тварин Північної півкулі, настала, скоріше за все, раптово, внаслідок якоїсь загадкової катастрофи, що змінила обличчя Землі. Було над чим поміркувати вченим.

Одного разу, коли наша група провадила в районі велетенської лійки звичайні замірювання світлового потоку мікросонця, до нас із шаленою швидкістю підлетів на орнітоптері палеонтолог Інагос. Ми помітили, що палеонтолог дуже збуджений: він вимахував руками і, забувши, що в нього є портативний радіопередавач, щось голосно кричав нам. Цей ентузіаст свого діла невтомно подорожував по Антарктиді, робив одну знахідку за іншою. Це він знайшов того величезного добре збереженого замерзлого носорога з двома гігантськими рогами на носі, — його одразу ж відвезли в Зоологічний музей Всесвітньої Академії наук і зберігають тепер у замороженому вигляді.

— Знову щось знайшов, — мовив Чжу Фан-ші, відслоняючись від приладу. — Везе ж людині! Ось ми ще нічого не знайшли, крім скелета вимерлої риби, а він просто чарівник якийсь.

— В нього особливий нюх на знахідки, — посміхнулась Олена Миколаївна, — я давно казала про це. Природне обдарування. Я не здивуюсь, коли під кригою він знайде нашу ще не випущену книгу про мікросонце.

Інагос швидко спустився до нас на майданчик, всіяний великими валунами.

— Летімо зі мною! Швидше!

— Ну, ясно! Знайшов! Ви хоч до пуття поясніть, що знайшли? — попрохала Олена Миколаївна.

— Ще й сам не знаю. Ви допоможете розібратись. Там чари якісь. Я просто не можу повірити власним очам.

— Облиште, Інагосе, нам не до чарів. Ми провадимо замірювання, і в нас нема часу.

— Кидайте свої заміри, зробите потім. Летімо!

— Таким збудженим ми вас не бачили навіть тоді, як ви знайшли свого знаменитого носорога, — посміхнувся Джемс Конт. Невже ви розшукали ще одного?

— Самі ви носорог, — сердито буркнув палеонтолог. — Вам діло кажуть, а ви… Те, що я знайшов, узагалі не відоме науці. Коли не хочете летіти, нарікайте потім на себе, я гукну ще когось.

— Давайте полетимо, — попросив Чжу Фан-ші. — Мабуть, там справді щось цікаве.

Кинувши прилади, ми піднялись у повітря і швидко помчали слідом за Інагосом.

— Знаєте що, — сказала Олена Миколаївна, — давайте спробуємо самі виявити те, що він знайшов. Не тільки ж йому відшукувати!

Під нами був усе той же пустельний антарктичний пейзаж — згладжені льодовиками схили гір із смужками криги, що позалишалась по глибоких ущелинах, скелі з глибокими шрамами від льоду, малі й великі озера, гарячі струмені гейзерів, які здіймались високо над землею, і гірські хребти з шапками снігів, що так і не розтанули на високих вершинах.

Всю дорогу ми летіли мовчки, пильно поглядаючи вниз. Кожному хотілось відкрити знахідку Інагоса. Та ніхто нічого не знаходив. Раптом Чжу