Юрій Павлович Сафронов - Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов

Там, за бірюзовою стіною, шар вікової криги, як і раніше, вкривав материк. Либонь, тільки тепер ми до кінця усвідомили, яку могутню силу ми пробудили до життя. За кілька днів роботи мікросонце прорило в льодах таку долину, на дні якої могли б вільно розміститись Париж, Нью-Йорк, Москва, Лондон, разом узяті.

Головний інженер підрахував, що ділянка суші, яка звільнилася від криги, піднялась порівняло з попереднім рівнем метрів на п’ять-сім.

Через дві доби дно долини стало зовсім сухе. Тепер залишалось тільки усунути на ньому нерівності.

Головний інженер будівництва несподівано звернувся до нас із сміливою пропозицією: вирівняти дно котлована, розплавивши ґрунт за допомогою мікросонця.

— Дно потім, холонучи, потріскається, — заперечив йому Джемс Конт. — Ми вже пробували робити подібний дослід на Місяці.

— Там у вас ґрунт надто різко холонув, а тут ми можемо поступово знижувати температуру, поволі віддаляючи світлову пляму…

І знову система «мікросонце — плавуче дзеркало» наблизилась до Землі. Світлову пляму було сфокусовано ще більше. Повільно, мов шматки вершкового масла на розпеченій сковороді, стали розповзатися врізнобіч і танути, заповнюючи вибалки, невисокі пагорби та підвищення. З дна долини до неба тепер здіймався темний стовп диму, який осідав навколо товстим чорним шаром.

Ми пройшлись по дну долини нашою світловою праскою ще декілька разів, і цього виявилось досить, щоб воно стало ідеально рівне. Тепер розфокусована світлова пляма повільно рухалась уздовж узбережжя.

— Уже все? — здивувався головний інженер. — Чудово! Тільки, будь ласка, не поспішайте охолоджувати ґрунт.

— То підганяли нас, а тепер «не поспішайте». Вже краще зізнайтесь, хитрий чоловіче: у вас, мабуть, не все готово для початку будівельних робіт? — сміялась Олена Миколаївна.

Через три дні ми закінчили охолоджувати ґрунт і, розфокусувавши, на скільки можна було, систему, підняли її високо в небо. Тепер мікросонце освітлювало своїм промінням величезний район, спричиняючи лише слабке танення криги.

У двох місцях дно долини все-таки потріскалось під час охолодження. Тріщини позаливали цементним розчином. Можна було розпочинати роботи — ніщо більше не стояло на заваді. І вони розпочалися.

На заклик Всесвітньої економічної ради взяти участь в освоєнні нового материка відгукнулись десятки тисяч людей різних національностей і різного фаху. Нікого не лякали труднощі. Звісно, на будовах в Антарктиді була потреба не в ручній праці. Всю наймогутнішу сучасну техніку кинули туди. Але природа цього суворого краю ще не була підкорена. Тут, як і раніше, владарював холод, лютували жорстокі морози, шаленіли ураганні вітри страхітливої сили. Було ясно, що працювати доведеться у надзвичайно складних умовах, що перемога прийде після впертої, повної небезпеки боротьби, яка вимагатиме від людини особливого напруження зусиль. Але труднощі не можуть зупинити тих, хто йде до великої мети. Щодня до узбережжя один за одним причалювали криголами. Вони привозили людей і вантажі з усіх кінців світу. На вивільненому від криги узбережжі виросли селища будівельників.

Через тиждень узбережжя вже годі було впізнати. На дні котлована з’явились великі крокуючі механізми. Вони вільно переносили і встановлювали частини майбутнього гідроциклону завбільшки з чотириповерховий будинок. Дно котлована світилось десятками тисяч вогнів зварювання, гриміло й дихало, наче велетенська жива істота.

Здавалося, що там, на дні, панують неймовірний хаос і безладдя. Так завжди здається непосвяченій людині, коли вона вперше спостерігає велике будівництво. В дійсності ж усе було підпорядковане зарані продуманому стрункому планові.

…Давно вже скінчилось антарктичне літо і почалась довга полярна зима, та, як і раніше, тут панував вічний день: проміння мікросонця рівномірно заливало світлом усю крижану пустелю.

Роботи на узбережжі наближались до кінця. Крила-греблі гідроциклону стримували тепер величезне озеро води, що назбиралась за літо від танення льоду. Наближався день пуску гідроциклону.

…Ми піднялись на вертольоті на висоту кількох кілометрів. Гідроциклон було добре видно. Облицьований чорними плитами супертерміту, він різко виділявся на тлі яскраво-білої криги. Високо в небі висіло мікросонце з плавучим дзеркалом — складова частина всієї цієї велетенської установки.

Світлова пляма стала повільно звужуватись, усе. яскравіше і яскравіше освітлюючи середню частину гідроциклону. Чорний супертерміт став вишнево-червоний, потім білий.

Краї світлової плями розходились далеко за межі гідроциклону, освітлюючи кригу. Там температура була набагато нижча, ніж у центрі плями, та все ж досить висока, — і ось у нас на очах почав танути лід.

Перші струмені води потекли з високого крижаного обриву котлована. Потік води повноводою рікою ринув у вхідні ворота гідроциклону. Минуло всього кілька хвилин, і з частини гідроциклону, оберненої до моря, показалась вузька стрічка пінопласту.

Крик захоплення вирвався з наших уст. Безперервна стрічка пінопласту, підхоплена потужними сталевими руками передач, мов безконечно довга змія, стала занурюватись у воду. Гідроциклон розпочав свою роботу.

Вода від талої криги прибувала з кожною годиною. Тепер це була вже не ріка, а бурхливий водоспад, який ринув із крижаного бар’єра котлована. Вода пінилась мільярдами бризок, клубочилась коловоротами й стрімко вривалась до гідроциклону.

Звістка про запуск першого гідроциклону облетіла весь світ.

Минуло понад двісті років з того моменту, як експедиція Руаля Амундсена досягла Південного полюса, одержавши першу перемогу в сутичці з жорстокою природою Антарктиди. І ось люди, що опанували нову техніку, вступили в поєдинок з неприступними льодами. Битва за Антарктиду почалася.

Розділ п’ятнадцятий
ЗВІСТКА ЗДАЛЕКУ

Минуло півроку. На узбережжі Антарктиди вивільнилася від криги велика територія.

Сотні вчених прибули на цю загадкову землю. Антарктида відкривала перед людьми свої незліченні багатства: вона була схожа на скриню з коштовностями.

Голубі гори криги, мов казкова сторожа, тисячоліттями таїли від людства незчисленні багатства, сховані під ними.

«Топити можна й асигнаціями», — з гіркотою казав Дмитро Іванович Менделєєв, спостерігаючи, з яким варварським марнотратством