Марина Меднікова - Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова

Схибити не можна. Ціна помилки — життя. Зірки, малого. Саливоненка.

Схопив телефона. Втер спітнілого чола рукавом.

— Це я, — спокійно сказав у слухавку. — Пані Крутая, вам знайоме ім’я Лідії Ільківни Олійник?

Прошу вислухати мене уважно. Дуже уважно.

Йдеться про ваше життя. Решту інформації залишимо на потім. Адже ви хочете, щоб у нас з вами було потім? Я теж цього прагну. Щойно я дізнався, що таємниця вашого перевтілення перестала бути такою ще для однієї людини. Це ваш колишній чоловік Юрій Шевченко.

Щезник уражено подивився на Командо: сподіваюся, ти знаєш, що чиниш?

— Ви необережно навернулися йому на очі на зустрічі з вашим спільним сином. Було таке? Він вас упізнав і поділився зі мною. У мене є дані, що саме зараз Шевченко виїжджає зі свого будинку в селі і прямує до Києва в Центрвиборчком. Я перебуваю надто далеко від місця подій і не зможу його перехопити. Якою дорогою він прямує, я вам скажу після того, як ви негайно дасте відбій своїй… помічниці щодо вбивства моєї дружини в лікарні… Лідо, не треба. Я все знаю. Зупини її. Вона в дорозі? Зроби так, як кажу. Нехай вона в лікарні підійде до охоронця моєї дружини. Він зустріне її. Звати Владом. Скажи, що Влад має їй допомогти, бо добре орієнтується в лікарні. Коли Влад її затримає і дасть мені знати, я називаю тобі трасу, номер, марку машини і час відправлення Шевченка. Чекаю.

Командо — Владові:

— Вона до тебе підійде. Нейтралізуй. Припни кайданками. Обіруч. В авті.

Запала тиша, аж дихання здавалося надто гучним.

Дзвінок.

— Припнув? Очей не спускай. До розпорядження.

Командо набрав номер Лідії.

— Шевченко виїжджає за… двадцять хвилин.

Траса Тихі Води — Київ, жовтий «москвич», номер… До Києва йому п’ятдесят кілометрів. До зустрічі.

Крутая сріблястою «шкодою». На трасу Тихі Води — Київ. Перехопити Щезника. «Швидше, швидше» — ліс пообіч уже злився в суцільну темну масу. Вітер не свистів — завивав.

Важким переваги ваги на баюрах сільського шляху сунув «камаз» із причепом. Замовник поруч із водієм нервувався, його зненацька вхопили кольки.

— Ще бракувало всратися!

Схопив рацію. Спостерігач на трасі доповів.

— Срібляста «шкода» йде за розкладом. За сім хвилин зустріч.

— Виїжджай розвертай.

«Камаз» поволі перегороджував трасу. Місця для маневру — обмаль. Водій — на нервах, погляда на зустрічну смугу. Ось він уже закрив проїзд. Іздалеку почувся мотор. Навстріч, під двісті каме несе сріблясту «шкоду октавію».

«Твою мать нехай!» — заволав водій, судомно викручуючи кермо. «Твою мать!» Срібляста торпеда авта врізалася в «камаз». Вибух. Другий.

Летіли уламки. Оповило димом.

Кулик почувалася, як під водою. Ломило потилицю, затерпло серце, поблякли фарби світу.

Здалеку задзижчав комар. Дужче, голосніше.

Вийшла у приймальню до Зіньки по воду, аби запити піґулку. Зінька затрусила на неї рукою — тихше! Прикрутила звук радіо.

«Як щойно нас повідомили, на заміській трасі Тихі Води — Київ сталася страшна трагедія. В автомобільній катастрофі загинув кандидат у мери столиці…

«Я не встигла», — ворухнулося в мізку Тетяни Кулик. Вона заточилася.

Згарище куріло. Міліційні машини, «швидка», тіла, накриті з головою на узбіччі. За мить під’їхала така сама срібляста «шкода». Огрядний чоловік, попри спеку в костюмі з краваткою, показав міліціянтові посвідчення. Його пропустили. Григорій Саливоненко оглянув місце пригоди, поспитав, чим може зарадити.

— Уже Бог зарадить.

— Документи знайшли? Хто загинув — знаєте?

— Так.

Тетяна Кулик почувалася супокійно по той бік життя. Темно, тихо, пустка. Далеко-далеко залишилося все. І всі. Вертати назад немає сенсу.

Марнота марнот. Хто вбив раз, той не вдовольниться жодним іншим способом… Лідки ніколи не стануть людьми. Угноювати їхній розвій?

Нічого не можна змінити. Чесніше — просто піти.

Життя — не для таких, як ти, Тетяно… Ігорок? А що ти йому даси? Свою поразку? Свої комплекси довічного аутсайдера? Все, що змогла для тебе зробити — назвати лікареві телефон Кулика старшого. І залишити конверта з листом. Із батьком син не пропаде. Вибач мені, синочку.

Зусиллям випірнула з напівсну. Дотягнулася до встромлених у тіло голок крапельниць, один за одним повисмикувала прозорі шланги, останнім — найголовніший. Екран монітора стиха запіпікав. Та й усе. Темно, тихо, пустка, спокій… Ігор Кулик старший довго вагався, чи йти до колишньої дружини в лікарню. Не схоче бачити.

Лікар сказав — вона на волосинці, будь-яке хвилювання… Зранку як кольнуло. Скажено мчав. Тривожився дужче, що ближче до палати.

На порозі серце мало не вистрибнуло.

Тетяна не дихала. Сіра, спокійна. Висмикнуті прозорі шланги безпорадно крапали на підлогу ліками, піпікав монітор — суцільна біла лінія. Кулик загорлав. Прибіг лікар. Заметушилися сестри.

Штовханина, вигуки, команди. Розряд, ще розряд…

Тетяна Кулик розплющила повіки. Ігор?

— Тримайся. Вже все гаразд.

— Хто загинув? Ігор Кулик запитально подивився на лікаря.

— Вона цим марила. Тетяно Іванівно, всі ваші рідні цілі й здорові. Ніхто не загинув.

— Хто загинув? — затялася Кулик.

— Радіом передали, що загинула в автокатастрофі якась, як її… Лілія Крутая…

Обличчям Кулик полилися сльози.

— Ти щось сказала? — нахилився Ігор Кулик.

— Вона вже раз помирала…

За парканом пролунав клаксон. Вихопилися на вулицю всі собаки обгавкувати іномарку.

Щезник визирнув із прочиненої хвіртки. З авта вилазив… Віталій. Син Крутої. Його син.

— Ви казали… Можете мені допомогти… Ну, з цими. З прищами… — навіть не привітався.

— Добридень, синку. Відпусти таксі.