Річард Фейнман - Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман

Сан-Франциско, тому вишли мені результати поштою, а якщо ти програєш, я вишлю тобі гроші.

Перші схеми були придумані так, що він заробляв на простій і чесній арифметиці. А тепер він збирається їхати з міста. Єдиний спосіб заробити гроші на цій схемі — це не посилати їх — тобто обшахраїти.

Тож я не прийняв жодної його пропозиції. Але спостерігати, як він придумує свої схеми, було весело.

Ще в Лас-Вегасі мені подобалося зустрічатися з танцюристками. Напевно, в їхні обов’язки входить крутитися між виступами в барі, щоб приваблювати відвідувачів. Так я познайомився з кількома дівчатами, ми спілкувалися, і виявилося, що вони дуже приємні співрозмовниці. Люди, які сходу кажуть: «Ага, танцюристки», — уже подумки виносять вирок, але в кожній групі, якщо придивитися, є дуже різні люди. Наприклад, одна танцюристка була донькою декана Східного університету. У неї був талант до танців, їй подобалося танцювати; у неї було вільне літо, роботу танцюристки знайти непросто, тож вона працювала у хорі в Лас-Вегасі. Більшість танцюристок були милими, приязними дівчатами. Зрештою, вони всі були красиві, а мені подобаються красиві дівчата. Насправді, саме танцюристки — головна причина моєї любові до Лас-Вегаса.

Спершу я трохи боявся — дівчата такі красиві, у них певна репутація, всяке таке. Я пробував зустрічатися з ними і, коли говорив, трохи задихався. Спершу було важко, але поступово я втягнувся і в кінці вже був цілком упевнений у собі й нікого не боявся.

Я знаходив пригоди у спосіб, який важко пояснити: це схоже на риболовлю — закидаєш вудочку, і далі лишається тільки терпляче чекати. Коли я розповідав кому-небудь про свої пригоди, мені, бувало, казали: «О, давай спробуємо!». Ми йшли в бар і чекали чогось цікавенького, але хвилин за двадцять-тридцять мої супутники втрачали терпіння. А в середньому проходить кілька днів, перш ніж трапляється щось цікавеньке. Я багато часу провів, спостерігаючи за дівчатами-танцюристками. Одна знайомила мене з іншою, і рано чи пізно траплялося щось цікаве.

Пам’ятаю дівчину, якій подобався джин «Гібсонс». Вона танцювала в готелі «Фламінго», і ми досить близько познайомилися. Приїжджаючи в місто, я замовляв «Гібсонс» ще до того, як вона до мене підсідала, — це був мов знак, що я приїхав.

Якось я підійшов і сів біля неї, а вона каже:

— Я сьогодні не сама — крупний гравець із Техасу.

(Я вже чув про цього хлопця. Коли він грав у кості, довкола столу збирався цілий натовп публіки). Він повернувся за столик, за яким ми сиділи, і «моя» танцюристка нас познайомила.

Першим ділом він сказав:

— Знаєш, я програв учора шістдесят тисяч доларів.

Я знав, що робити. Повернувся до нього й абсолютно спокійно, не виказуючи враження, кажу:

— Це має свідчити про розум чи про дурість?

Ми снідали в ресторані. Він каже:

— Давай я підпишу твій чек. Вони не беруть з мене грошей за їжу, бо я багато граю.

— Дякую, у мене достатньо грошей, щоб самому заплатити за свій сніданок.

І так зневажливо я реагував щоразу, коли він хотів справити на мене враження.

Він перепробував усе: який він багатий, скільки в нього нафти в Техасі — нічого не допомагало, бо я знав принцип!

Усе закінчилося тим, що ми прекрасно провели час разом.

Якось сидимо ми в барі, і він каже:

— Бачиш дівчат он за тим столиком? Це шльондри з Лос-Анджелеса.

Вони мали шикарний вигляд, вчувалася порода.

Він сказав:

— Знаєш, давай ось що зробимо: я вас познайомлю і заплачу за ту, яка тобі сподобається.

Мені не хотілося знайомитися з цими дівчатами, і я знав, що він так каже, аби справити на мене враження, я думав було сказати: «Ні, дякую». Але раптом сяйнула думка: «Стривай, це ж цікаво! Цей хлопець так старається справити на мене враження, він хоче купити їх для мене. Якщо я колись захочу розповісти цю історію, то…». І відповідаю:

— Ну окей, познайом нас.

Ми підійшли до їхнього столика, він представив мене дівчатам, а сам відійшов на хвилинку. Підійшла офіціантка, спитала, що ми будемо пити. Я замовив мінералку, а дівчина, яка сиділа біля мене, питає:

— Нічого, якщо я замовлю шампанського?

— Усе, що завгодно, — відповідаю холодно, — тобі платити.

— А з тобою що? — питає. — Скупердяй, так?

— Саме так.

— Ти точно не джентльмен, — відповідає вона з обуренням.

— Ти зразу мене розкусила! — кажу.

(Багато років тому я навчився в Нью-Мексико бути не джентльменом).

Невдовзі вони самі пропонували купити мені випивку — усе обернулося навпаки! (Нафтомагнат із Техасу так, до речі, і не повернувся).

Проходить якийсь час, і одна дівчина каже:

— Поїхали в «Ель Ранчо». Може, там веселіше, ніж тут.

Ми сіли в її машину. Класна машина, приємні люди. По дорозі вони питають, як мене звати.

— Дік Фейнман.

— Звідки ти, Дік? Чим займаєшся?

— Я з Пасадени, працюю в Калтесі.

— О, а вчений Полінг28 часом не звідти?

Я бував у Лас-Вегасі багато разів, повертався туди знову і знову, але не зустрічав там жодної людини, бодай трохи обізнаної зі світом науки. Мені доводилося спілкуватися з різними бізнесменами, але для всіх слово «науковець» було синонімом слова «ніхто».

— Так! — вражено відповідаю.

— А ще там є хлопець на ім’я Гелан, якось так, фізик.

Очам своїм не вірю! Я їду в машині з проститутками, а вони знають про таких людей!

— Так! Його звати Гельман29! А звідки ти це знаєш?

— Ваші фотографії були в журналі «Тайм».

Це правда, журнал «Тайм» з якоїсь причини надрукував фотографії десятьох американських учених. Серед інших там були я, Полінг і Гельман.

— А як ти запам’ятала прізвища? — питаю.

— Ну, ми розглядали фотографії і вибрали наймолодшого і найсимпатичнішого! (Гельман молодший за мене).

Ми приїхали в готель «Ель Ранчо» і дівчата продовжили гру: вели себе зі мною так, як зазвичай усі ведуть себе з ними.

— Хочеш пограти? — питають. — Ми заплатимо. Половина виграшу твоя.

Я трохи пограв на їхні гроші, ми весело провели час.

За якийсь час вони кажуть: «Слухай, ми бачимо живця, тому тебе покидаємо», — і повертаються до роботи.

Якось