Автор невідомий - Народні казки - Російські казки

Наступного дня приїхав він до старого; мерщій покликали попа, похрестили немовля і нарекли Іваном. Став цей Іван рости не по днях, а по годинах — як пшеничне тісто на опарі піднімається; і приходить йому щомісяця поштою сто рублів царської платні.

Минуло десять років, виріс він великий і відчув у собі силу незмірну. У той час згадав про нього цар: мовляв, є в мене хрещеник, а який він — не знаю; волів особисто його бачити і тут же послав наказ, щоб Іван — селянський син, не зволікаючи, став перед його ясні очі. Почав старий збирати його в дорогу, дістав гроші і каже:

— На ось тобі сто рублів, іди в місто на конюшню, купи собі коня, а то дорога далека — пішки не дійдеш.

Іван пішов у місто, і трапився йому дорогою якийсь старигань.

— Здрастуй, Іване — селянський сину! Куди прямуєш?

Відповів парубок:

— Іду, дідусю, в місто, хочу купити собі коня.

— Ну то послухай мене, якщо хочеш щасливим бути. Як прийдеш на конюшню, буде там один чоловік коня продавати дуже худого, паршивого; ти його й візьми, і хоч скільки правитиме з тебе хазяїн — давай, не торгуйся! А як купиш, приведи його додому і паси на зелених лугах дванадцять вечорів і дванадцять ранків у росі — тоді ти його й пізнаєш!

Іван подякував старому за науку і пішов до міста; приходить на конюшню, глип — стоїть чоловік і тримає за повід худу, паршиву конячину.

— Продаєш коня?

— Продаю.

— А скільки правиш?

— Та без торгу сто рублів.

Іван — селянський син дістав сто рублів, віддав чоловіку, взяв коня і повів до двору. Приводить додому, батько глянув і рукою махнув:

— Пропали гроші!

— Зажди, батеньку! Дасть Бог, на моє щастя коник поправиться.

Став Іван водити свого коня щоранку і щовечора в зелені луги на пасовисько, і так минуло дванадцять світанків і дванадцять присмерків; став його кінь такий сильний і красивий, що ні подумати, ні згадати, хіба в казці розказати. І такий розумний — що тільки Іван у думках замислить, а він уже знає. Тоді Іван — селянський син справив собі збрую богатирську, осідлав свого доброго коня, попрощався з батьком, з матір’ю і поїхав до столиці до царя-государя.

Їхав він близько чи далеко, скоро чи коротко, аж опинився біля царського палацу, скочив на землю, прив’язав богатирського коня за кільце до дубового стовпа і наказав доповісти цареві про свій приїзд. Цар повелів його не затримувати, пропустити в палати без усякої задирки. Іван увійшов у царські покої, помолився на святі ікони, поклонився царю і вимовив:

— Здоров’я бажаю, ваша величносте!

— Здоров будь, хрещенику! — відповів государ, посадив його за стіл, почав пригощати всякими напоями і закусками, а сам на нього дивиться-дивується: гарний парубок — і лицем вродливий, і розумом метикуватий, і зростом ставний; ніхто не подумає, що йому десять років, усякий двадцять дасть та ще й з лихвою! «З усього видно, — думає цар, — що у цьому хрещенику дав мені Господь не просто воїна, а могутнього богатиря!» І пожалував його цар офіцерським званням і повелів собі служити.

Іван — селянський син узявся до служби охоче, від жодної роботи не відмовляється, за правду грудьми стоїть. Полюбив його за це государ більше за всіх своїх генералів та міністрів і нікому з них не довіряв так багато, як своєму хрещенику. Озлилися на Івана генерали й міністри і стали радитись, як обмовити його перед самим государем. Аж якось покликав цар до себе знатних і близьких людей на обід; як розсілись усі за столом, він і каже:

— Слухайте, панове генерали й міністри! Що ви думаєте про мого хрещеника?

— Та що сказати, ваша величносте! Ми від нього не бачили ні поганого, ні хорошого; одне зле: дуже вже хвалькуватим він уродився. Не раз від нього чули, що в такому-то королівстві, за тридев’ять земель, стоїть високий мармуровий палац, а довкола височезна огорожа зведена — не проникнути туди ні пішому, ні кінному. У тому палаці живе Настуся — прекрасна королівна. Нікому її не здобути, а він, Іван, нахваляється її дістати, за себе заміж узяти.

Цар вислухав цей наклеп, наказав покликати свого хрещеника і став йому казати:

— Що ж ти генералам та міністрам нахвалявся, що можеш дістати Настусю-королівну, а мені про це нічого й не доповідаєш?

— Змилуйтесь, ваша величносте! — відповідає Іван — селянський син. — Мені того й уві сні не снилося.

— Тепер пізно відмовлятись; у мене коли похвалився, то й діло зроби. А не зробиш — мій меч, твоя голова з пліч!

Засмутився Іван — селянський син, похилив свою голівоньку нижче могутніх плечей і пішов до свого доброго коня. Каже йому кінь людським голосом:

— Чому, господарю, затужив, а мені правди не розповідаєш?

— Ой, мій добрий коню! Чого ж мені веселим бути? Обмовило мене начальство перед самим царем, нібито я можу добути й одружитися з Настусею — прекрасною королівною. Цар і повелів мені це діло зробити, а коли ні — хоче відтяти голову.

— Не сумуй, господарю! Молись Богу і лягай спати; ранок за вечір мудріший. Ми це діло зробимо; тільки попроси в царя побільше грошей, щоб не сумувати нам дорогою — було б удосталь поїсти й попити чого заманеться.

Іван переночував ніч, встав уранці, прийшов до царя і став просити на похід золотої казни. Цар наказав видати йому скільки треба. От добрий молодець узяв казну, надів на свого коня збрую богатирську, сів верхи і поїхав у путь-дорогу.

Близько а чи далеко, скоро чи коротко заїхав він за тридев’ять земель, у тридесяте королівство, і зупинився біля мармурового палацу; довкола палацу стіни високі, ні воріт, ні дверей не видно. Як за огорожу потрапити? Каже