Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга друга
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Маєш щастя, паскуда! Ще раз зустріну — уб'ю!
— Андрій!.. — вихопилось у Крайніченка.
— Ти що, Тедді? — сонно запитала з ліжка Патриція.
— Та тут… Тут, розумієш, бійка…
— Де? — Вона розплющила очі.
— У дворі…
Патриція закуталась у ковдру і підійшла до вікна.
— А що це за машина? Звідки вона тут взялася?
— Не знаю… Мені здається, я впізнав отого пана, що в лискучому дощовику. Ти його теж повинна знати… Хазяїн готелю «Сен-Готард» Дайн-Рябчук.
— Стефан!? Що йому тут треба?!
— Забрав три ящики з тих семи, що підняли з озера.
— А хто йому дозволив?
— Я чув, як він казав, що виконує наказ генерала.
— Ну коли так… — Пат солодко потягнулася. — Хай вони горять, усі оті ящики, контейнери, матриці разом з Дайнами і генералами. Я більше нічого не хочу про них знати. Я хочу знати лише тебе, тебе одного… Я люблю тебе, Тедді! Якби ти знав… Адже я думала, що вже ніколи… Розумієш, ніколи…
— То чого ж ти плачеш, дурненька?..
— Від щастя, Тедді. Від щастя, що так несподівано знайшло мене…
— Послухай, Пат… — Федір зупинився на півслові. З думок не йшов Андрій. Як він опинивсь у флігелі? Як зустрітися з ним? Треба попросити Патрицію… Але не зараз. Спочатку продумати, зважити.
— Тедді, обніми мене, любий…
Розділ третій
ЗАХМАРНІ ОСТРОВИ
Не до душі були Юті чергування, з аптеці. Платили добре, однак ці постійні нічні візити, таємничі постаті, охорона… Зайвого слова не скажи, ні про що не запитуй. Правда, порівняно з роботою в таборі Ді Пі — тут рай! Там колотнеча, масні погляди, грубі загравання, бруд, а тут можеш просидіти цілу добу за книжкою, і ніхто тебе не спитає, що ти робила, скільки вторгувала. Або ось так, як цієї ночі, прискочили й кажуть — ви вільні, фрейлейн Юта, а вона тільки звечора заступила на чергування.
Вільна то й вільна. Дай боже лиш без пригод дістатися до «Сен-Готарду» і завалитися спати, а там цілий день і ще дві доби сама собі господиня. «Піду до англійського парку, а може, в кіно… А ще краще, провідаю Гізелу… Хай там хоч як, а її жаль… По батькові я їй сестра. Що з того, що позашлюбна…» З міркувань чисто жіночої солідарності Юта вважала, що в сімейних незлагодах Гізели винен Хорст. «Навіщо було женитись, коли не любив?» А Гізі любила. Юта знала про те напевне, бо не раз бачила щнрі сльози на очах сестри… Правда, обставини часто бувають сильнішими за почуття. В цьому вона пересвідчилася на власному досвіді. Взяти хоча б її стосунки з Манфредом. Вона любила його, здається, любить і до сьогодні, але що з того? До «Сен-Готарду», де з ласки названого батечка мала постійне житло в одній з кімнат другого поверху, йти було кілька кварталів, і вона вже шкодувала, що не дочекалася ранку.
На Ляймі, здавалося, ніхто і не думав спати. Вулицями тинялися якісь підозрілі типи; американські солдати безсоромно обнімали своїх нічних подружок, горланили пісень; патрулі військової поліції гасали на джипах, не звертаючи, уваги на всю цю розхристану п'яну братію.
Юта обминала підпилі компанії, не звертаючи уваги на (масні жарти, що адресувалися їй, однак прослизнути без ' пригод їй так і не вдалося. Вже десь за квартал від готелю їй заступив дорогу здоровань у напіввійськовій формі.
— Ти одна, кізонько? — поцікавився він.
Юта не відповіла, спробувала обійти, але він розставив свої довжелезні, схожі на клішні, руки.
— Пропустіть, — твердо сказала Юта.
Він дістав з нагрудної кишені пачку доларів.
— Ось бачиш… Давай побавимось як слід! Замовимо кабінет на двох… Вина, горілки море — і днів на два в гульки, у дим, курва його мати, як каже Мара… Ну як? Згодна? Більше, як я, тобі ніхто не заплатить, а я наперед дам… Ось, візьми й не думай, що Грицько Шпинь якийсь там…
Він упіймав її за руку і спритно засунув кілька доларів у проріз кофтини на грудях. Не пам'ятаючи себе, Юта навідліг ударила його по обличчю. Шпинь оторопів на якусь мить, потім рвонув дівчину до себе. Схопив за плечі й так трусонув, що в неї перед очима застрибали будинки.
— Ти що? Ти кого?! Мене?! — заревів, дихаючи перегаром. — Здоровенний кулак з силою опустився на її голову. Юта похитнулась і повисла на руках у напасника.
— Ну чого ти «там? Тягни її сюди! — висунувся з під'їзду ще один діпіст.
Проте Шпинь не рухався з місця. Стояв і тупо дивився в обличчя дівчини. Поступово його банькувате лице скривилося, неначе од кислого, і якісь ознаки думки склались у зморшки на лобі.
Напарник підтюпцем наблизився до Шпиня.
— Давай сюди, зараз оклигає.
— Стій, Кучмо! Я її знаю… — зупинив його Шпинь.
— Ну то й що?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний лабіринт. Книга друга», після закриття браузера.