Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

дикторша побажала усім на добраніч, а вранці чув, як дикторша бадьорим голосом сказала: «Доброго ранку, товариші!» І тоді я одразу підскочив до вікна, бо мені здалося, що хтось уже вселяється у вашу квартиру. Та потім з'ясувалося, що це просто вантажна машина привезла до магазину продукти.

Я тепер ні про що інше жодної хвилини не думаю, а тільки увесь час міркую, як мені перемогти Єрьомкіних. І якщо мене зараз викличуть до дошки, я напевне схоплю двійку. Але не тому, що я нічого не знаю, а тому, що мої думки зайняті іншим. Ага, забув сказати, що я почав писати цього листа на уроці фізики. Вчитель (ти його не знаєш, бо ми в минулому році фізику ще не проходили) щойно сказав мені: «Незлобін, можеш не записувати те, що я розказую, все це є у підручнику!» Але я все одно продовжую «записувати», бо хочу якомога швидше тобі все розповісти.

Я, Олю, ніколи не сподівався, не гадав, що ти мені даси таке відповідальне завдання. Я думав, ти дрібничку якусь доручиш, а тепер я просто… Закінчую писати: вчитель почав ходити між партами й зараз наближається до мене.

Продовжую писати тобі вже вдома… Неля з розумним виглядом тарабанить на піаніно, і мені дуже кортить розповісти їй про твоє завдання. Адже вона думає, що я ні на що в світі не здатний і що мені ніхто нічого важливого не може доручити. І її мати, Олена Станіславівна, теж так думає, і навіть мій батько. Ото якби й вони довідались!.. Та не хвилюйся, будь ласка, я їм нічого не розкажу: раптом вони вибовкають Єрьомкіним, і тоді все загине.

Я все вирішив робити у глибокій таємниці. І тільки Білці сьогодні на перерві розповів про твого листа: адже ти сама дозволила мені звернутися до неї по допомогу.

Білка витріщила на мене свої зелені очиська, і навіть веснянки її, й руде волосся засяяли від подиву.

— Тобі, — каже, — Оля доручила цю справу?! Тобі?!

— А що ж у цьому такого надзвичайного? — відповів я. — Адже ми з нею листуємося.

— Листуватися з тобою її просто присилували. Але щоб вона доручила тобі таку справу? Не вірю!

Тоді я показав їй твого листа, наче перепустку якусь пред'явив чи пароль сказав. Вона почала цього листа крутити в руках, з усіх боків розглядати й навіть до вікна, на світло, його понесла, нібито я міг обдурити її і підробити твій почерк. Потім повернулася і каже:

— Разюче! Вона цілих три дні писала тобі листа! Один лист — цілих три дні! Я б і трьох хвилин не витрачала б на тебе. Мені всього-на-всього листівочку прислала, а тобі цілий пакет! Щось там, на Півночі, з нею негаразд… Клімат, певно, впливає! Кажуть, там дуже важкий клімат.

Адже ти знаєш Білку: торохтить, руками розмахує.

— Чим це ти, — каже, — завоював таке Олине довір'я? Адже вона тебе ненавиділа і зневажала! І раптом… Разюче! Нічого не втямлю!..

Я відповісти їй нічого не міг, бо сам іще недавно вважав тебе зрадницею, а чим заслужив твоє довір'я — зрозуміти не можу.

Потім Білка трохи заспокоїлася, отямилася і сказала, що у нас нічого не вийде, бо Єрьомкіни попередили: тільки-но твоя мама поїде, вони замкнуть наші кімнати, нікого в них не пустять і будуть з ранку до вечора «боротися за правду». Вони хочуть боротися доти, поки ця їхня «правда» не переможе.

А Ганна Іллівна нікуди не ходить і не клопочеться. Білка розповідає, що вона так просто й каже: «Якщо треба буде, про нас самі згадають…» Але ж буває й так, що треба б згадати, а не згадують. Ти про це також писала. І я з учорашнього вечора весь час міркую, як би допомогти Ганні Іллівні. Але мені б потрібно було б не з учорашнього дня, а може, раніше за тебе, Олю, про це подумати. Бо я ще минулого року був у Ганни Іллівни вдома. І все бачив…

Це ось як було. Неля якось забрала з собою ключі від квартири, забула залишити їх у сусідки. Вона у нас часто про щось забуває і плутає, але їй все прощається, бо вона талант, обдарована і робить це не просто так, а через неуважність. Олена Станіславівна каже, що всі талановиті люди «з деякими відхиленнями від норми». Ну от, у Нелі знову щось відхилилося від норми, і вона забрала з собою ключі.

А діло було взимку, і я цілих дві години тинявся біля під'їзду. Ганна Іллівна йшла мимо — двійнят своїх з дитячого садка вела — і каже: «Що це ти на бурульку перетворився?» І забрала мене з собою додому. Чаєм напувала, валянки мої на батарею поставила… Я тоді раз дивився, як вони живуть. Старша дочка на підвіконні задачки розв'язувала, чоловік за столом до іспитів готувався, а двійнята просто тут, поруч, на ліжку своїх ляльок колисали. Ганна Іллівна увесь час на кухню виходила, бо в кімнаті затісно було. І я відтоді як побачу де-небудь будівельні риштування, так одразу думаю: «От добре б у цей будинок Ганні Іллівні переїхати! В окрему квартиру! Або хоч у загальну, лише б старша дочка на підвіконні уроків не робила, а двійнята на ліжку з ляльками своїми не гралися…» Слово честі, я так завжди думаю! А сам, бач, не здогадався, що треба допомогти…

А зараз ось такий випадок нагодився — і ось ці Єрьомкіни стали на заваді. І неправда, що двійнята галасливі. Я у Ганни Іллівни тоді просидів майже цілий вечір, а вони тільки те й робили, що потихеньку колисали ляльок. Вони завжди їх спати вкладають. Ганна Іллівна привчила їх до цієї гри, щоб старшим не заважали вчитися. Вона, коли з кухні до кімнати заходила, то щоразу повторювала пошепки: «Тихше, дівчатка, тихше! Ляльки можуть прокинутися, а їм лікар спати прописав!»

Закінчую тобі писати, бо прийшли з роботи батько й Олена Станіславівна. А я так і не придумав ще,