Ростислав Феодосійович Самбук - Автограф для слідчого

заповнений на дві третини — Гюнтер примостився в останньому ряду й уважно огледівся, але не побачив Карла. Мало не одразу присутні зааплодували — на сцену вийшов якийсь чоловік.

«Шліхтінг, — прошепотів сусіда Гюнтера з захопленням, — сам Йоахім Шліхтінг!»

Той підійшов до краю сцени й оголосив, що присутні матимуть честь вислухати зараз лідера націонал-демократичної партії фон Таддена.

Сусіда Гюнтера швидко підхопився й загорлав на весь великий зал:

— Новому фюреру — хайль!

Гюнтерові здалося: зараз Шліхтінг піднесе руку, кине у зал «зіг», і сотні присутніх, як у часи третього рейху, проревуть «хайль!» Та справа обмежилась оплесками й окремими вигуками.

Шум у залі притупив увагу Гюнтера, й він ледь не прогавив Карла — побачив його, коли той вийшов із бокових вузьких дверей біля самісінької сцени й сів на вільний стілець у першому ряді.

Гюнтер не слухав фон Таддена. Його завжди дратували виступи політиканів, вважав їх усіх демагогами, міг сидіти за кілька кроків від промовця, дивитися йому у вічі й не слухати — відключався повністю, міг у такі хвилини навіть повторювати роль чи придумувати влучні репліки.

Гюнтер уже давно збагнув, що останній з «трійки» — один з неонацистських бонз. Навряд чи Карл за власною ініціативою пішов би на це зібрання й навряд чи його допустили б без запрошення у приміщення за вузькими дверима, які охороняють двоє кремезних молодиків. Отже, він зустрівся вже з людиною, котра знає дві останні цифри, і завтра, найпізніше післязавтра, вони повернуться до Швейцарії й стануть власниками банківського рахунку, — це ж біс його зна що таке, сьогодні він злидар, жебрак, а завтра може відкрити власний театр!

Думка про театр тішила, та в глибині душі Гюнтер знав, що ніколи не піде на це — надто ризиковано. Він бачив театри, які прогорали за кілька місяців: тьху, — й нема мільйона, мільйони під ногами не валяються, а шанс розбагатіти трапляється раз у житті одному на десять тисяч чи, хто його зна, може, й на сто…

Фон Тадден закінчив, його провели бурхливими оплесками, Йоахім Шліхтінг підійшов до краю сцени й подав якийсь знак (Гюнтер міг закластися) Карлові, бо той одразу підхопився й пішов до вузьких дверей, котрі відчинив один з охоронців.

Гюнтер подумав, що з приміщення, можливо, є ще один вихід, і поспішив до фойє. Там біля буфету пили шнапс і пиво молодики, котрі чергували на вулиці перед початком зборів. Гюнтер замовив і собі чарку, постояв, поки зал спорожнів, зазирнув туди й, побачивши, що охоронці біля вузьких дверей усе ще стоять, заспокоївся. Вийшов на вулицю, зупинився перед вітриною. Мало не одразу підкотила чорна закрита машина, з-за скляних дверей вискочили охоронці — Гюнтер побачив фон Таддена, який швидко перетнув тротуар і сів в автомобіль. Поспішив і собі до «фольксвагена», щоб не прогавити Карла.

Чекати довелося довго. Почало вже сутеніти, і Гюнтер тривожився: невже не побачив, коли Карл вийшов? Та зі скляних дверей почали виходити чоловіки, нарешті з’явився і Карл у супроводі Йоахіма Шліхтінга. Сів разом із ним у таку ж саму довгу, чорну машину, якою від’їхав фон Тадден.

Що ж, усе стало на свої місця: Йоахім Шліхтінг — останній з кальтенбрунерівської «трійки».

Тепер Гюнтер міг їхати додому, та, згадавши історію із «святим отцем», рушив за розкішним чорним лімузином.

Шліхтінг не поспішав. Скоро почалися тихі фешенебельні квартали Ганновера, і Гюнтер не боявся загубити чорний лімузин, ішов метрів за сто — вже зовсім стемніло, і якщо Карл навіть озирнувся б, все одно не впізнав би свого жовтого «фольксвагена».

Лімузин зупинився біля будинку за чавунною огорожею, Гюнтер також загальмував і побачив, як з машини вийшов Шліхтінг. Він відчинив хвіртку, а лімузин з Карлом рушив, одразу завернувши в бік центру. Попетлявши трохи, вони несподівано для Гюнтера вискочили на вулицю, де був їхній готель «Корона».

Гюнтер поставив «фольксваген» на місце й піднявся ліфтом на свій поверх. Карла не було в номері, й Гюнтер постукав у двері кімнати Аннет. Ніхто не відповів. Гюнтер натиснув на ручку, й двері піддались. Він переступив поріг і хотів подати голос, та почув таке, що примусило його сковзнути у темний передпокій і тихенько причинити за собою двері.

Говорив Карл. Гюнтер чітко чув кожне слово, стояв, тримаючись за ручку, й дивився на промінь світла, що падав з яскраво освітленої кімнати в передпокій через вузьку щілину прочинених дверей.

— Якщо я візьму ці гроші, — казав Карл, — я ненавидитиму себе все життя, але ж не можна існувати, зневажаючи самого себе! Скажи, Аннет, як мені вчинити?

Аннет відповіла одразу:

— Я знала, що прийдеш до такого висновку, бо вірила в твою порядність, милий, і мені було б дуже важко розчаруватись…

«Милий, — скривився Гюнтер, — уже милий…»

Карл почав не зовсім упевнено, наче роздумуючи, та поступово голос його зміцнів, навіть з’явились якісь металеві нотки.

— Ти бачила конголезького полковника? Гарна людина на перший погляд, чи не так? П’є, гуляє, веселий… Напевно, сидить зараз в ресторані й вечеряє з приятелями. Ти знаєш, для чого він приїхав? Одержить свої гроші — і гайда назад, нищити тубільців! Він купить ще плантацію і, щоб охороняти її, багато зброї — він стрілятиме, вішатиме, рубатиме… І в цьому помічник полковника — я. Бо я дав йому гроші, придбав автомати й кулі до них!

— Він ледь не розстріляв вас, — докинула Аннет.

— Це врятувало б життя сотням конголезців, — похмуро відповів Карл.

Гюнтер уявив, як сіпаються у нього куточки губ. Що ж, по суті, Карл має рацію, але на землі мало не щодня хтось із кимось воює й хтось когось убиває, а Конго далеко… Чи варто забивати собі цим голову?

— Та справа не в полковникові, — вів далі Карл, — сьогодні я відшукав третього, хто знає шифр. Він зажадав від мене одразу три мільйони. Бо він розумніший за всіх і знає, що й де можна хапонути. Я пообіцяв йому їх, знаючи, що ніколи