Редьярд Кіплінг - Мауглі

нарешті. — Відтоді, як я з'явився на раду з Червоною Квіткою, з того часу, як убив Шер-Хана, ніхто з Зграї не міг повалити мене. А це ж лише хвіст Зграї, а не справжні мисливці. Моя сила залишила мене, і я незабаром умру. О Мауглі, чом ти не убив їх обох?

Бійка тривала, поки один вовк утік. Мауглі залишився сам на втупцьованому закривавленому клапті землі. Юнак поглядав то на свій ніж, то на ноги і руки, почуваючи себе нещасним. Почуття досі невідомого йому горя нахлинало на нього так само, як вода заливає колоду.

Цього вечора Мауглі раніше ніж завжди облишив полювати; їв мало, бо не хотілося обважніти перед весняним бігом. Він і їв сам, бо всі мешканці Джунглів подалися геть і десь співали або билися. Це була зовсім біла ніч, як кажуть у Джунглях. Здавалося, вся зелень встигла вирости зранку більше, ніж за цілий місяць. Мауглі надломив гіллячку, вчора ще вквітчану жовтим листям, і з неї почав капати сік. Біля ніг юнака вився теплий глибокий мох. Молода трава не мала гострих краєчків. Усі голоси Джунглів гули, наче струна арфи, зачеплена місячним променем, — дзвеніли повним місяцем Нових Пісень, що кидав свої промені на скелі й озера; і ці промені ковзали поміж дерев і повзучих рослин, пробиваючись крізь мільйони листочків. Незважаючи на своє горе, Мауглі заспівав од захоплення і рушив з місця. Він не йшов, а летів, бо ж вибрав шлях через пологий схил, що, перетинаючи самісіньке серце головних Джунглів, вів до північних боліт, де весняна трава заглушала тупіт його ніг. Людина, вихована людиною, могла б з великим зусиллям пробиратися при зрадливому місячному світлі, але м'язи Мауглі, загартовані роками тренувань, несли його, як пір'їнку. Якщо під ноги юнакові попадалося зломлене дерево чи якийсь камінь, він, не сповільнюючи ходи і навіть не думаючи про те, без будь-яких зусиль перескакував його. І, звісно, не падав. Коли ж Мауглі стомлювався, ідучи по землі, тоді він по-мавпячому хапався за найближчу ліану і прямо летів, а не дерся по тонких гілляках, поки знаходив дорогу поміж дерев. Потім простував знайденою дорогою, поки набридне, А тоді знову спускався на землю крізь листя. В горах йому траплялися гарячі ущелини, де він насилу дихав — такий там важкий запах нічних квітів і квітучих ліан. Мауглі минав прогалини, де місячне світло стелилося смугами, такими окресленими, наче квадрати мармурових плит у церкві. Він біг через гущавини, в яких молода волога поросль сягала йому до грудей і аж обнімала всю постать; мчав, перестрибуючи з каменя на камінь над норами переполоханих лисичок, над вершинами горбів, увінчаних скелями, він чув приглушене "чух-чух!" — це десь вдалині дикий кабан гострив об дерева ікла; далі зустрічав великого самотнього звіра, що дер червону кору з дерева, — паща хижака аж пінилася, а очі палали, наче вогонь. Іноді до Мауглі доносилося дзвякання рогів, і він звертав убік, а мимо, мотаючи опущеними головами, проносилася пара несамовитих самбгурів, закривавлених так, що кров аж чорніла на них. Інколи чув, як біля якого-небудь броду, наче бик, мекав Жакала, крокодил; натикався на клубок Отруйного Племені, але, перш ніж гадюки встигали вкусити його, Мауглі поблискував п'ятами далеко на валунах і знову зникав у Джунглях.

Так він біг, то кричав, то наспівував упівголоса, і почував себе найщасливішим у Джунглях; та ось пахощі нічних квітів попередили його, що вже недалеко болота, а вони лежали значно далі за найвіддаленіші місця, в яких хлопцеві доводилося полювати.

Тут знову ж таки людина, вихована людиною, на третьому кроці могла б провалитися з головою, але в Мауглі ніби очі були на ногах, і вони несли його з купини на купину, від однієї зеленавої подушки, що чвакала під ногами, до іншої без допомоги справжніх очей. Так він, полохаючи диких качок, досяг середини драговини і присів на порослу мохом колоду, що лежала у чорній воді. Довкола прокинулося все болото, бо навесні Пташине Плем'я спить дуже мало, і часто цілі зграї літають туди й сюди протягом усієї ночі. Проте ніхто не звертав уваги на Мауглі, який сидів серед високого очерету і наспівував пісні без слів, придивляючись до підошов своїх міцних засмаглих ніг, шукаючи колючок. Здавалося, все горе юнака залишилося позаду, в його Джунглях. Та тільки-но він завів пісню, як ще відчутніший, дужчий смуток знову повернувся до нього. І на додачу до всього, як нарошне, почав заходити місяць.

На цей раз Мауглі злякався.

— І тут також! — промовив він напівголосно. — Воно прийшло за мною.— І юнак оглянувся, чи не стоїть оте "воно" позад нього, — Немає нікого.

Нічний гомін не вщухав, але жоден звір і жоден птах не заговорив до юнака — і нове відчуття горя ще збільшилося.

— Я отруївсь — сказав Мауглі засмучено. — Напевне моя безтурботність, довела мене до цього, і мої сили залишили мене. Я злякався і водночас не злякався. Мауглі побоїться двох вовків, які б'ються між собою! Акела і навіть Фао втихомирили б їх, а Мауглі злякався. Це явна ознака того, що я отруївся… Та що до цього мешканцям Джунглів? Вони співають, виють, б'ються і бігають, табунами при місяці, а я — гайяя — я умираю в болотах, вражений отрутою — Юнак так засмутився, що ледве втримував сльози — Потім, — продовжував Мауглі,— вони знайдуть мене у чорній воді. Ні, я повернуся назад, у свої Джунглі, і умру на Скелі Ради біля любої Багіри, якщо вона не виє де-небудь у долині. І, можливо, Багіра постереже мої останки, щоб Чіль не дзьобав, мене так само, як Акелу.

Велика тепла сльоза бризнула йому на коліно. І, незважаючи на своє велике горе, Мауглі почував себе щасливим через те, що він такий нещасний, — якщо вам зрозуміле таке перекручене щастя.

— Як Чіль, шуліка, дзьобав Акелу, — повторив Мауглі,— тієї ночі, коли я врятував Зграю від рудих собак, — Юнак на хвилину заспокоївся, замислившись