Олександр Романович Бєляєв - Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Бачиш? Наказ про призначення мене опікуном Іхтіандра. Тобі доведеться пошукати багатого синка в іншому місці. А цього юнака завтра ранці я одвезу до себе. Зрозумів?
Бальтазар, лежачи на землі, глухо і загрозливо забурмотів.
Проте наступної миті Бальтазар скочив на ноги і, дико ревучи, кинувся на свого ворога, збивши його з ніг. Індіанець вихопив з рук Зуріти папірець, запхнув його собі до рота і знову почав бити іспанця. Почалася люта боротьба.
Тюремний вартовий, що стояв біля дверей з ключами у руках, вважав за свій обов’язок дотримуватись найсуворішого нейтралітету. Він дістав добрі хабарі від обох супротивників і не хотів їм заважати. Лише тоді, коли Зуріта почав душити старого, вартовий занепокоївся.
— Не задушіть його!
Проте розлютований Зуріта не звернув уваги на застереження вартового, і лихо було б Бальтазарові, коли б у камері не з’явилася нова особа.
— Чудово! Пан опікун тренується у виконанні своїх опікунських прав! — залунав голос Сальватора. — Чого ж ви дивитесь? Хіба ви не знаєте своїх обов’язків? — гримнув Сальватор на вартового таким тоном, ніби він був начальником тюрми.
Владний голос Сальватора вплинув на вартового. Він кинувся розбороняти ворогів.
На гамір прибігли ще кілька вартових, і незабаром Зуріту й Бальтазара розняли.
Зуріта міг вважати себе переможцем у боротьбі. Але переможений Сальватор був усе-таки дужчий за своїх противників. Навіть тут, у цій камері, будучи арештантом, Сальватор не переставав керувати подіями й людьми.
— Виведіть з камери забіяк, — наказав Сальватор, звертаючись до вартових. — Мені треба залишитися з Іхтіандром сам на сам.
І вартові скорилися. Незважаючи на протести і лайку, Зуріту й Бальтазара випровадили. Двері камери, хряпнувши, зачинилися.
Коли в коридорі стихли далекі голоси, Сальватор підійшов до басейну і сказав Іхтіандрові, який визирнув з води:
— Встань, Іхтіандре! Вийди на середину камери, мені треба оглянути тебе.
Юнак скорився.
— Ось так, — говорив далі Сальватор, — ближче до світла. Дихай. Глибше. Ще. Не дихай. Так…
Сальватор вистукував груди Іхтіандра і вислухував переривчасте дихання юнака.
— Задихаєшся?
— Так, батьку, — відповів Іхтіандр.
— Сам винен, — промовив Сальватор, — тобі не можна було так довго лишатися на повітрі.
Іхтіандр похилив голову і замислився. Потім раптом підвів голову і, глянувши Сальваторові просто в очі, запитав:
— Але чому ж не можна, батьку? Чому всім можна, а мені не можна?
Витримати цей погляд, повний глибокого, прихованого докору, Сальваторові було далеко важче, ніж відповідати перед судом. Однак Сальватор витримав:
— Тому, що ти маєш те, чого не має жодна людина: здатність жити під водою… Коли б тобі, Іхтіандре, довелося вибирати: бути таким, як усі, і жити на землі чи жити тільки під водою, що б ти вибрав?
— Не знаю… — відповів, поміркувавши, юнак.
Йому однаково любі були і підводний світ, і земля, і Гуттієре. Але Гуттієре він втратив назавжди…
— Тепер я віддав би перевагу океану, — промовив юнак.
— Ти, Іхтіандре, ще раніше зробив вибір, коли не послухався мене і порушив рівновагу свого організму. Тепер ти зможеш жити тільки під водою.
— Але не в цій жахливій, брудній воді, батьку. Я загину тут. Я хочу на простір океану!
Сальватор затамував зітхання.
— Я зроблю все, Іхтіандре, щоб швидше вирвати тебе з цієї тюрми. Тримайся! — І, підбадьорливо поплескавши юнака по плечу, Сальватор залишив Іхтіандра і пішов у свою камеру.
Сівши на табуретці біля вузького стола, Сальватор глибоко замислився.
Як і кожен хірург, він знав невдачі. Чимало людей загинуло під його ножем через його власні помилки, перш ніж він досягнув досконалості. Проте він ніколи не думав про ці жертви. Загинули десятки, врятовано тисячі. Ця арифметика цілком задовольняла його.
Але за долю Іхтіандра він вважав себе відповідальним. Іхтіандр був його гордістю. Він любив юнака як найкращу свою роботу. А крім того, він прив’язався до Іхтіандра і полюбив його, як сина. І тепер хвороба Іхтіандра та його подальша доля дуже непокоїли Сальватора.
У двері камери хтось постукав.
— Увійдіть! — сказав Сальватор,
— Я не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля», після закриття браузера.