Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

— Пусте! Забудьмо і більше ніколи не згадуймо, добре?

— Як скажеш!

Вди-и-их — ви-и-идих:

— Ліпше перекажу тобі свої вчорашні пригоди! А ще пориємось у книжках і пошукаємо нових даних про наших Симиренків-Чикаленків!

— Гаразд!

Весело взялись до розмови. А лист… Подумаєш, ще один обманний хід! І обманним він виявився насамперед для того дурного Козирного Туза, який уже вдруге наступає на ті самі граблі, плутаючи її з Росавою, от!

— А тепер колись, що там у школі? Як поживає наш Альбабарін?

«Запав я на тебе»!.. «Я тя лафф»! Фі, як примітивно, як добре, що це не до неї! їй, Софійці, писатимуть романтичніше! Освідчуватимуться красиво, грамотно!

— …Знаєш, він на мене геть і не глянув! — долинуло сумне Радзивілчине.

Так? На неї, на Софійку, теж ніхто не дивиться! Але нічого, живе ж!

— Плюнь ти на того Альбабаріна й розітри! Краще зосередимось на навчанні й на книжках!

— Ти чого це раптом, Софіє? Якось не схоже на тебе… А про навчання я й так завше думаю…

— От і я буду з тобою! Та й ніс у нього, знаєш… Задовгий!

— Гм… Тоді слухай про навчання, — здвигнула плечима Леся. — Отже, з біології сьогодні…

Софійка намагалась уважно занотовувати все, що каже подруга. Ну їх, усіх тих безсердечних, неуважних, позбавлених смаку хлопців! А лист? Всюдисуща Росава, коли схоче, його і так прочитає. А ні — то хай валяється навіки на віртуальному смітнику!

— Дивись, що я ще познаходила! — Радзивілка вивалила на Софійчине ліжко гору книжок і паперів. — А ось, глянь: перелік цінностей нашого музею до війни!

Вироби часів Білокрилівської культури, скіфська зброя і прикраси, десятки тисяч срібних, мідних і золотих монет, старовинна китайська порцеляна, європейські гобелени, скульптури й середньовічні меблі… А ще стародруки, полотна Рембрандта, Ван-Дейка, Фроса, Веніга, Торіналії, Кассака, Лампі, Айвазовского, Рібейра!..

— І де ж воно все поділось? — не тямилась від здивування Софійка. — Ну, припустимо, за картину Рембранта я знаю із прощального листа Кирила Щербанівського: її розпиляли навпіл, «аби краще можна було оглядати». А решта?

— Ось тут ось написано. — Радзивілка шупорталась у паперах і дістала якусь роздруківку. — Що все це вивезено у другу світову війну! Німцями! Нібито на початку війни експонати просто завантажили в німецький ешелон. А далі — суцільний морок! Нібито й колекція до Райху не дійшла, і вагончик щез! Зник, розчинився!

— Може, ці, як їх… Бомби? — Софійка пригадала вчорашнє грозове мінне поле й зіщулилась.

— Припустимо! Але із такої кількості раритетів бодай щось мало вціліти! Хто і де їх порозтягував? А тут ось, дивись, що пишуть: усе зникле майно, оцінене, до речі, у сім мільйонів радянських карбованців, супроводжував працівник музею.

— Ясно! Не сумніваюсь, що це був черговий сексот! Тобто секретний співробітник, бо інших на той час у більшовицьких музеях просто не тримали! Чи намагався просто втекти, чи німцям продався?

— До речі, сам він теж пропав безвісти!

— Загинув? — засумнівалась Софійка. — Чи десь, може, й понині мільйончики ті проїдає? Бо як розуміти, що картина Айвазовського «Босфор місячної ночі» експонується в галереї сучасної Венеції… А в тому переліку зниклих вишнопільських речей, що ти показувала… Ага, ось: саме вона і називається, дивись!

— Ого, точно! Я й не помітила!

— Чи не продав її у Венецію саме наш музейний працівничок? — 3 Софійки був би добрий не тільки депутат, а й прокурор!

— Але як тоді розуміти ось це: «зберігаються у Московському і Петербурзькому музеях»? — запитала Радзівілка про деякі особливо цінні монети з вишнопільського переліку.

— Недарма Кирило Щербанівський протестував проти розбазарювання колекції! Вже у двадцяті-тридцяті роки почали розкрадати! Потім на другу світову списали! Це ж зручно, правда? І дошукуватись ніхто не стане!

— А в цій-ось газеті вістка про те, що недавно посол Німеччини урочисто повернув Вишнопільському музеєві роботу фламандського живописця!

— Господи, світ навиворіт! Нападники-німці — повертають, а свої — крадуть! — Софійка демонстративно впала у крісло.

— Але певна: жоден із цих переліків не показує всього, що було в музеї за Щербанівських! — стриманіша Леся просто сиділа в йогівській позі серед паперів на килимі. — Годі й уявити, скільки у нього було вкладено!

Софійка мовчала, товаришка міркувала далі:

— Хоч колись це не було дививижею. Було модно давати на будівництво церков, монастирів. Ну, хай, таким чином кожен рятував насамперед власну душу. Але ж поглянь, скільки набудували Петро Могила чи Іван Мазепа! А Григорій та Василь Тарновські! А Григорій Галаган!..

Це той, що поклав скарби до англійського банку? — Так-так, Софійка щось