Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

…Сигнал прийшов несподівано. Санька імітував голос горлиці, більш звичний для городянина, й — полювання на «мамонта» почалося.

Завиваючи двома газонівськими двигунами, плямиста БРДМ-2 вигреблася лісовою дорогою — й секунди потяглися напрочуд довго. Через цілу вічність «броня» досягла орієнтиру — червонястого від стиглих плодів куща шипшини — й кадри побігли, мов у прискореній зйомці.

Спочатку лунко затріщала сосна попереду, звалена здоровенним Ковніром, і тільки коли вона уже падала, Ром з жахом побачив, що капітан Бубук сидить не на своєму командирському місці всередині, біля командирського ж стереоскопу, а розлігся зверху на броні з біноклем в руках. І сосна Ковніра падає просто на його дурну голову.

Через якусь мить затріщала друга сосна — та, що на повороті, і Ром, усвідомлюючи кожну соту, тисячну долю секунди, побачив, що й ця сосна ломиться на башту нещасної «беердеемки». Одночасно дві сосни, хрест-навхрест падали на бубуцьку голову, а той безтурботненько собі «возлежав» зверху на броні, на сонечку, застромивши в командирський кашкет ідіотську ромашку.

На щастя, саме цієї миті машина впала у викопану розвідниками яму…

Вигребтись перед тим зверху на горб, БРДМ з розгону покотилась униз і на самому дні перепаду, уже коли на неї згори падали дерева, сторчма з розгону встромилась у закидану гіллям пастку…

Велетенські стовбури гучно хряснули, підстрибнувши на твердій броні кілька разів, з дороги здійнявся густий стовп куряви, машина нагло заглохла і за мить на узліссі запанувала пекельна тиша…

… Коли пилюга розвіялась, на місці, де за мить до цього насвистував безтурботні пісеньки Бубук, хрест-навхрест лежали дві грубезні сосни, а сам щасливчик матюкався в кущах метрів за сім, куди його закинуло силою встирчання з розгону совєцької броньованої розвіддесантної машини в викопану такими ж розвідниками першого відділення третього взводу третьої розвіддесантної роти під командуванням старшого сержанта Кості Саніна (уродженця села Муровані Курилівці) яму.

Ще якусь хвилину відділення вражено мовкло, мабуть, не вірячи, що вся та катавасія на дорозі — то їхніх рук діло. Але потім, почувши з кущів матюки капітана, «диверсанти» зрозуміли, що ротний вижив, всупереч здоровому глузду, й побігли в атаку. Шалено палячи з автоматів й кидаючи в кущі учбові гранати. Автоматні черги і гучні вибухи заглушили і хитромудро закручені в'язі Бубука, й обурені крики «механіка-водітєля», злість якого помітно згасла після кинутого в люк товстенького «взрив-пакета». Після цього тримплекси командира й піхоти професійно накрили плащ-наметами. Щоб вороги-комісари не виглядували…

Коли очманілих і трохи контужених штабних офіцерів повитягували з машини і розклали на узбіччі обличчям у глину, з кущів урешті видряпався обдертий і в синцях, але живий капітан Бубук. «Ну, щас влетить!» — шепнув, пробігаючи, Рому сержант Кость. Добігши за кілька кроків до ротного, він перейшов на «стройовий» крок для доповіді, та той тільки роздратовано махнув рукою у відповідь і пошкутильгав до контуженого екіпажу «беердеема». «Всі живі?» — спитав непевно, і, почувши ствердну відповідь, що всі, син захисника острова Даманський, атеїст, герой обмеженого контингенту спеціальних військ, командир роти з семилітнім стажем капітан Бубук — неждано навіть для самого себе перехрестився.

Тоді довго викликали по рації танк, і ще довше витягали з ями всторчену БРДМ. За весь час розлючений ротний не сказав розвідникам і сержанту Костю ні слова — неначе тих і не було поруч.

Звечора в строю батальйону їхню засідку назвали найкращою, а сержант Костя Санін одержав тижневу відпустку додому, в свої Муровані Курилівці, що на Вінниччині.

Вже потім, коли Ром став «дідом», сусіди-сапери поселили в акумуляторній двох веселих дівчаток. Офіцери туди заходили рідко, акумуляторна по уставу зачинялась зсередини, тож дівулі жили собі там усю зиму, мов у Бога за пазухою, аж поки їх не застукав голими якийсь московський генерал з перевірки. Ото був скандал, так скандал!

А поки що їх кормили сухпайком і одягали в офіцерські мундири, збираючи цілі відділення на «воєнний стриптиз», звісно ж, за «валютно»-матеріальні цінності.

Якось на Різдво Ром зайшов до своїх казанських друзяк з пляшкою «Ризького бальзаму». Вони якраз сиділи з Олежкою за армійськими емальованими кружками з чорним еліксиром на денці, коли в жарко натоплену «дєжурку» з кімнати відпочинку наряду випливла напівгола краля. В парадному кашкеті, з блискучим «крабом» на лобі. Накинувши смішливим оком на зчудовілого Романа, вона низьким грудним голосом проспівала: «О-о, солдатик новенький!», по-свійському підчепила Олегову кружку і відпила ковток з неї. Тоді нагнулась до нього, загортаючись у напівшерстяний розстебнутий кітель, з якого випорскували важкі білі груди, — й, пирскнувши від сміху, щось шепотіла. Потім взяла сигарету зі столу й, похитуючи напівголими стегнами, попливла назад у кімнату.

— Ну ви даєте! — аж присвиснув Ром.

— Та вони вже дістали, — скривився Олежка. — Хочеш?

Роман подивився на двері кімнати, на яких ще, здавалось, похитувався звабний образ.

— Ну, — сказав через паузу. — … «Стрьомно» якось.

— А я тепер того… бридую, — тяжко зітхнув Олежка. — Віриш, — прошепотів Рому, позиркуючи на двері, — їх тут мала вся рота. І якби ж вони хоч були красавіци. А то — та чорна, як циганка, а ця — косоока.

— Вона? — подивувався Роман. — А я й не помітив!

— А ти не туди дивився, — захихотів Олежка. — Я теж першого разу не помітив. У неї погрємуха — Камбала!

— От біда!

— Ну, давай краще вип’єм!

— Давай!

Вони, вихилили ароматний міцнючий напій, що аж забивав дух, і Ром відчув, як по його тілу миттю розливається рідкий жар.

— За що люблю цей бальзам — за те, що зі ста грамів вставляє!

— То вам пощастило, — позаздрив Олежка. — У вас «духи» з Прибалтики.

— Ну… Прізвище знаєш яке? Цибулькіс. Він каже, що у