Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

них, у Литві, «лук» називають «цибуля», як і в нас в Україні!

— Та ну!

— Так. Бо Литва ж у нас правила сімдесят літ. Аж до Чорного моря, там, де зараз Одеса.

— От папілюкаси!

— Ну… Та бог з ними. От пійло у них — те, що треба. І ще — маринована рунка до пива!

— Слухай, Ром, а може, по справжній траві? Покурим? У мене тут є трохи. «Запас в ж. пу нє єб. т!». Ну, як хочеш. Тоді бери ще бальзаму!..

* * *

Неначе відчуваючи настрій Рома, саме в ці дні Владка йому написала. Листа. І якого!

Листа Ром одержав вранці, при вході на плац віддав листоноша-єфрейтор. Взвод якраз виїхав на полігон, й увесь день Ром носив листа біля серця, мов велику коштовність, — відкладав приємні хвилини на спокій.

Провалюючись по коліно в снігу, розвертаючи й звертаючи в цеп змокрілих від вправ новобранців, Ром відчував зліва на грудях тепло шматочка паперу. Від неї!

Потім «слони» розклали біля старої верби багаття, й сержанти — Ром з Арменом — зробили привал на соснових гілках, за термосом міцного чаю. Ром зненацька відчув, як нестерпно повільно відлічують секунди його позолочені «командирські» (ті годинники потай курочили з НЗ в «бееремках»).

Щоб швидше йшов час, вони підобідали сосисочним фаршем в консервах і погнали свої замилені взводи «в дозор» через поле. До вечері, коли верталися в казарму, новобранці падали від утоми.

Сержанти також втомились й не сиділи в «каптерці» після відбою. Коли всі вгомонились, Ром вмостився найзручніше за столом у високому кріслі, в галіфе з підтяжками й чистій полотняній сорочці — то був ексклюзивно сержантський «шик» у розвідці — вишикував рядочком три тонкі й довгі сигари «Койба Есплендідос», які привезли комусь із синків багаті матусі, тут же прилаштував сірники і попільничку — й тільки тоді акуратно ножничками розрізав конверта…

Лист його приголомшив. Ром перечитав два чи три рази, тоді закурив запашну сигару. Й почав з початку. «Милий Ром! — писала йому Владка: — Мені ніхто в житті не дарував стільки квітів! Я не можу забути твої поцілунки, я дуже люблю тебе цілувати, я люблю, коли ти шепчеш мені такі ніжні слова і торкаєшся мене так ніжно…» Лист був довгий-довгий, і в ньому була така злива емоцій, що Ром відчув себе в справжньому водопаді. А на останній сторінці сяяв подарунок саме в стилі Владки: слід від губів її помади, яка ледь ясніла під світлом і від неї йшов знайомий тонкий запах.

Ром запалив ще сигару й знов перечитував листа уважно, запам’ятовуючи дрібниці, а потім обережно торкнувся відпечатка її вуст своїми…

Й раптом відчув на губах солодкий смак коханої жінки…

Розділ 31
Уляна

Листопад 1920 р.

— …Уляно, серце моє, кохаю тебе так сильно! Побачив тебе тоді в шпиталі вперше, мов з очей твоїх щастя напився! Не знав такої краси у світі… Захотілося пригорнути до серця твою ніжну голівку, цілувати зелені очі, твоє біляве волосся! Й не відпускати ніколи!

— Люблю тебе, Рудю! Та боюся… Кохання наше народилося в лиху годину. Ледве не загинув ти, ледь врятувала! Бережи себе, любий, добре? Он Лазар утік, гірше звіра. Повернеться сюди — всіх у крові втопить.

— Не бійся, Улянко. Як Лазар повернеться — швидко дай знати. Я знаю, що його заспокоїть!

— Знаєш… А мені все’дно, що буде. Хай, може, дасть Бог нам хоч рік щастя. Чи місяць, чи день, чи годину, — шепотіла гаряче, обхопивши Рудя за шию. Її сльози стікали по його обличчю. — Щастя все’ дно не втримати завжди. Яка різниця, як довго воно триває. Важливо, що воно у нас є… і було. І буде!

— Нехай ніхто більше не розлучить нас з тобою. Нехай Богом буде освячене наше щастя!

— Добре, коханий… Як скажеш…

Тихий вечір. Довгий, солодкий поцілунок. Уляна пригорнулася до нього всім тілом, тремтіла, й його, Максима Рудинського, сотника, отамана Рудя, бив дрож, аж трусились руки. Які не зраджували — в найшаленіших поєдинках…

Розділ 32
Хроніки кам’яних лабіринтів. Журналіст

«Усе в світі змінюється, й немає в світі нічого, крім чоловіка.

Щастя, нещастя, поблажливість чи жорстокість — є особливості сприйняття нами великого світу… Якщо настав вечір, і життя йде марно — ляж поспи. Вранці засяє сонце — й буде інакше. Ти станеш іншим. Бо Світ не може бути до нас жорстоким чи добрим — ми надто малі, щоб звертати на нас увагу. Є наш внутрішній стан, яким Ми і сприймаємо Світ — не таким, як він є насправді».

Учитель Орест Хоші

… Вони звернули до старого будинку, протупотіли на широких мармурових сходах і далі — довгим коридором у височенні й добротні двері, подзвонили і зайшли до вітальні. Вчитель сидів у напівтемряві оббитого горіховим деревом кабінету, в глибокому зручному кріслі й палив карпатського узору люльку. Запашний дим клубочився в променях сонця, а на стінах й на великому столі під стіною висіли, лежали, стояли різні цяцьки східних цивілізацій — фантасмагоричні чорні африканські маски, фігурки Будди, підвісні металеві пластини, що тремтіли на протязі тонким різнобарвним дзвоном, підсвічники і курильні для ароматних масел, і книги — безліч книг: східних, з психології і буддизму, окультних наук, товстенні коштовні фоліанти великих релігій світу. А над всим тим сидів він — Орест Хоші, великий, сивоголовий, з хижо зламаним носом і важким підборіддям.