Вільгельм Мах - Вчителька, дочка Колумба

— Знову ви?

— Я в своїй кімнаті. Думаю, що ви згодні з цим.

— Так само, як і я, з чим ви теж згодні.

— Згоден.

— Отож замкніть, будь ласка, двері.

— Це виглядало б не дуже чемно.

— Я дозволяю це зробити. І ще раз — на добраніч.

— Щось мені не хочеться спати.

— Гаразд. Тоді подайте мені, будь ласка, решту моїх книжок.

Балч нібито збентежився.

— Біда мені з книжками,— говорить він, вагаючись,— Я забув вам сказати... Ті книжки я оце переніс до себе, бо тут, бачте, прибирали. А Семен, пеньок такий, взяв та й перемішав ті книжки з моїми паперами.

— Гадаю, що ви відрізните, де моє, а де ваше.

— Не зможу, на жаль, не відрізню. Справді, Може б, ви... самі?

— Це що — нова пастка?

— Дурниці. Ви мене теж дратуєте. Вбили собі в голову бог знає що. Я можу вийти на якусь часинку. А ви залишитесь тут самі. Завітати до мене не прошу, не варто просити...

Щось змінилося-таки в його голосі за цей короткий час. Голос на тон вищий, з кожним словом задерикуватіший. Та чому я з ним розмовляю? Відступниця. Я ж сама його провокую. Зовсім зіпсувалася. Отож він і розмовляє зі мною так.

— Ви боїтеся,— стверджує Балч з лагідною, спокійною насмішкою.

— Та не вас! — одбивається вона сердито. І мимоволі зиркає у вікно.

— Розумію,— перехопив і по-своєму витлумачив Балч її вимовний погляд.— Від самого понеділка ви важко побиваєтеся над тим, щоб створити собі репутацію зацькованої доброчесності. Що ж, вікна можу заслонити...

— Ні, не треба. Я не боюся ні вас, ані когось іншого.

— Браво. Тоді ласкаво прошу.

Отже, це так просто. Перейти через кімнату, зараз зовсім порожню, проминути пам’ятні двері, нічим уже не заставлені, звичайні. І потрапити в кімнату, яка колись, на якусь мить, видалася їй гротом зі сну. Вона бажала-таки, зрештою, глянути на те помешкання. Уявляла його то недоступним і таємничим, то якимось грізним. А воно ж не таке. Звичайне собі, майже звичайне. Трохи не аскетичне. Запах старої деревини, шкури, цигарок. Порядок. Не ідеальний, щоправда. Куток біля тапчана найбільш обжитий, все ж прибраний гірше, як решта кімнати. На невеликому, присунутому тут же до стіни столику один на одному альбоми, якісь стремена й підкови, люльки, чубаті головки снарядів. На вільному краї розібраний пістолет, далі — всяке чистильне причандалля; звісно, той всюдисущий шнур, котрий... що він там затуляє? Пляшку й склянку з недопитою рідиною. Погано. Над тапчаном — старомодний килимок, ледь помітний під безліччю пам’ятних речей. Є тут і нещодавно врятований нею образок з орлом, мідною бляхою й мадонною, під ним і кілька фотознімків: шабля, навскіс припнута, й медалі на стрічечках. Святилище! Один із старих знімків привертає її увагу. Так, це Зенон Балч. Але ж наскільки молодший! У кумедному студентському, тепер уже не модному кашкеті.

— Ви вчилися у вищій школі? — запитує Агнешка несамохіть, забувши мету своїх відвідин. Цікавість і мимовільне бажання проникнути за невідому, ледь-ледь відслонену завісу його життя притлумили відчуття хвилин. Вона досить довго не відчувала присутності Балча.

— Так,— відповідає господар кімнати,— вивчав ветеринарію. Не скінчив. Війна. Ви знаєте,— жвавішає він,— та моя ветеринарія просто скидається на якийсь символ. Трохи більше ніж нічого й менше, як щось. З усім у мене так ішло, від початку.

— Щось я не дуже розумію.

— Скажу ясніше: колись, давно, я не мав сили задовольнити своє честолюбство, зрівнятися з тими, хто мені імпонував. Але був дужий, щоб вважати, що я програв, щоб відмовитися від задуманого. Чи ви, пані, були знайомі з середовищем таких ото фільваркових підпанків з претензіями? Канцеляристів, економів?

— Ні. Я ж не могла знати.

— Звичайно. Ви ж надто молода.

— Не тільки тому.

— Смішний звіринець. Зразки, образки, гонорки, фарбована руїна, вовчий апетит. Саме там я брав перші лекції. Вгорі — бог і вітчизна, внизу — темний плебс, а в центрі я, кандидат на героя. Спокуса тягне вгору, а сила тяжіння — донизу. Розсудила історія: і от я — війт у Хробричках. Тут ветеринар не потрібен. Людей лікує Бобочка, а війт знищує скажених псів... Це просто й радикально. До того ж я вже й забув те, чого колись навчався. Що ж...— докінчує він з гіркотою: — Люди... худобина... на одне, врешті, виходить.— І трохи хриплим голосом додає по паузі ще: — А може, ви сьогодні, як то кажуть, при суботі по роботі вип’єте скляночку?

— Ні.

— Шкода.— Балч бере склянку й одним духом випиває її до дна.

— Жаль мені вас.

— Ви жалієте мене? Справді?

— Я вже й сама не знаю, кого жалію. Може, й вас. Та й себе, напевно. Бо мені через вас тут важко, незручно, якось безпорадно. Наче руки мої і ноги спутав шнур, он той шнур. Я не можу зійтися з людьми. Я мушу вже, нарешті, сказати це вам. Ви одразу стали між людьми і мною. Ви мені...