Вільгельм Мах - Вчителька, дочка Колумба

— Правду кажучи, всім.

— Розумію,— говорить Балч.— Ви чекали мене, щоб сказати саме це?

— Зовсім ні,— червоніючи, борониться Агнешка.— Це ви мене увесь час провокуєте.

— Не шкодить. Чорт з ним...

— О, будь ласка! — підхоплює Агнешка.— Цього я теж не люблю. Всіх оцих приказок, казармених і ковбойських манер, впереміж з якоюсь дратівливою галантністю.— І зненацька вона замовкає, підходить до Балча й кладе йому руку на плече.— Ви пробачте. Давайте сьогодні без сварок. Досить.

— Не сваритимемося й завтра.

— Хто його знає.

— Я знаю. Уникав вас, бо думав саме завтра, в неділю, зустрітися з вами. Але тепер знаю, що не вийде. Тому й прийшов оце.

— З радіоприймачем. Це що — привід чи турбота про моє дозвілля? В усякому разі, дякую вам, але, на жаль, не зможу скористатися з вашої ласки. Вам теж потрібен приймач.

Балч вибухає щирим сміхом:

— Таж у мене ще два, не рахуючи третього, в канцелярії, і четвертого, в Клубі.

— Тоді це мене дуже, дуже дивує. Радіоприймачі, як непотріб, у вас на складі. Газети — раз на тиждень і тільки для вас. А що ж для решти? Та розділіть ви ці запаси, порозносьте по хатах оті зайві приймачі, пороздавайте їх. Пащучці на вечорниці, будь-кому, хоч би й Бобочці.

Балч сміється ще веселіше:

— Та що ви, радіоприймачів у Хробричках ого-го скільки! Але ж молодиці позапинали їх гаптованими чохлами або поховали в скрині, щоб діти не попсували.

— Щось не розумію.

Балч споважнів.

— Біда в Хробричках — це не типова біда. Люди, особливо в перші роки по війні, могли знайти в оцих околицях багато чого. Ви ж знаєте, тут кожний тягнув що міг. Приймачів у селі чимало, але ними не користуються. Молодиці притримують їх як капітал, на чорний день.

— Що за темнота! І ви, ви дивитеся на все це так спокійно?

— Конституція, прошу пані, не вимагає слухати радіо.

— Гаразд. Тоді я перенесу цей приймач до класу.

— Пізно. Уже з годину приймач стоїть і в класі.

— Справді? — лагіднішає обличчя Агнешки.

— Справді. Нагрішив же я, отож мушу трохи спокутувати той гріх. Мушу, якщо ви вже така вперта.

— В чому це я вперта?

— Та з навчанням же. Восьмеро дітей,— тягне Балч не без іронії,— це щось та значить. Вітаю вас, пані!

Темна кухонька Пживлоцької раптом посвітлішала від вузької смуги променів, що пробилася крізь відхилені десь у глибині двері. Чути кроки, брязкіт пересуваних речей, багатозначне покашлювання, начебто сусідчине попередження: мовляв, я тут, слухаю, чую, пильную! Однак обоє вдають, наче не зауважили нічого, нібито нічого не сталося. Балч підводиться з стільця, мовби несамохіть підходить до відчинених дверей, погойдується на прогнутій, скрипучій дошці підлоги.

— Товаришу Балч, не ображайтеся, будь ласка, але я мушу вийти,— й Агнешка вимикає радіо.

— Чудово. Вийдемо разом,— відповідає Балч голосно, аж надто голосно, й Агнешка вже знає, що він знову починає грати якусь роль, удавати когось іншого. Не дуже я завзята, переліта думка, мене легко перепросити, було б тільки трохи доброї волі. Можу битися об заклад, що він має ту добру волю. То чого ж він раз у раз псує все, чому при кожній зустрічі затьмарює взаємну щирість слів, зичливу й таку легку, чимсь отим непоправно штучним, що вже стосується не тільки мене однієї, бо намагається втягти в темне плетиво своїх порахунків з іншими. То нехай вже завершується ця розмова, й завершується спокійно і негайно, бо її добра воля за хвилю може вичерпатися. І тоді знову настануть дні роздумувань, переконувань у власній слушності, аж поки та слушність не згіркне. Нещирі, сумні дні.

— Що ж, ходімо. Будьте ласкаві.— Агнешка, уже одягнута в плащ, відчиняє перед ним двері до сіней. Навіть оці кілька кроків через сіни, разом з ним, іти важко. Якось прикро. Отож тільки-но вийшли на подвір’я, вона простягла йому руку.

— На добраніч.

На коротку мить стиснув їй руку, однак із місця не зрушив, не ворухнувся. Чекає, але на що? Хоче довідатися, куди вона піде. Що ж, хай довідується. Передумувати вже запізно. Вона зайде до класу. Має ж право. Подивиться на оте радіо. Та, зрештою, вона й не зобов’язана перед кимось виправдовуватися. Агнешка простує твердим кроком, не озираючись. Ключ від шкільних дверей у кишені, й це добре. Пживлоцька, напевне, чула, що він був у неї, що вийшли разом. Нехай собі чує. Що за користь Льоді з відхилених до Агнещиної кімнати дверей? Невже, щоб контролювати її гостей? Але ж і сама вона в подібному становищі. І все ж треба отой прохід зліквідувати. Його ніша стане книжковою шафою. Треба ще перенести решту книг. Для цього доведеться ввійти до тієї кімнати, з якої вже вибралася. Не ввійде. Це ж бо вже не її кімната. Зробить це завтра, Павлинка або Семен допоможуть.

Вона й придивитися не встигла до класного радіоприймача, тільки поглядом ковзнула по ньому. Її погляд привернули відчинені й освітлені двері кімнати, недавнього її помешкання. Балч стоїть посеред кімнати, позиркує на неї, вклоняється надто церемонно.