Вільгельм Мах - Вчителька, дочка Колумба

— Налякати не налякати,— криво осміхається Зависляк і продовжує влесливо піддатливим голосом: — Ви ж кумуєте моїй сестрі, то як же вас лякати? Просто хотів побалакати, поміркувати. Вільному воля. Розкажете — окошиться на всіх нас, на вас теж, а на Балчеві найбільше...

— ...а не розкажу,— впадає в тон мови Зависляка Агнешка,— то стану вашою спільницею. Прекрасно. Мені де починає подобатися. Дозвольте, шановні, зважити обидві можливості. Пані Льодо, не чіпайте Флокса, нехай спить. Вже пізно.

— Справді пізно! Ну й засиділися ми! Йдемо вже, йдемо, люба!

Начебто й не було основної частини розмови, тільки її край, тільки облямівка, до блиску вилощена салонною ввічливістю. Лише Зависляк не приховував своєї перевтоми, витираючи краплини поту на чорному небритому обличчі. А Агнешка, щойно вони вийшли за двері, почула себе так, нібито вже ніколи й нізвідки не мала прийти до неї ні допомога, ні добра порада, ні втіха. І все ж вона не розплакалася. На злість усьому, навіть отому вусатому Збильчевському.

Зате субота минула, й усе начебто спокійно.

Час зібрати порозкладувані папери, зошити, пам’ятки. Прощай, Овідію!

«Субота. Кількість дітей — 8 (восьмеро)». Ну, майже успіх.

А завтра хрестини. Без хрещеного батька поки що. І треба ще докінчити даруночок Гельці, уже чотири вечори вона готує його потай від усіх.

На добраніч, «Колумбе».

Хай триває, хай потриває іще цезура відносного спокою.

Хтось іде. Відчиняє сінешні двері. Кроки в сінях. Ні, не встигне вона загасити світло, удати, що спить, бо вже стукають у двері. Але встигає ще натиснути клямку тих дверей, біля яких, власне, сидить,— хай будуть відхилені.

Стукання настирливіше.

Тоді каже голосно, щоб чула Пживлоцька — нехай пильнує — голосно, бо, не знаючи, догадується одначе, хто стукає.

— Будь ласка.

Балч вніс радіоприймач.

До кімнати ввійшов він, затулений отим приймачем, піднятим на рівень обличчя. І хоча вона й пізнала його відразу й по куртці, й по ненависному шнурові, яким для зручності обв’язав свій багаж, все ж чомусь їй стало аж лячно. Переляк той, однак, мав у собі щось від веселої несподіванки, був легковажний і смішний, як відлуння дитячих витівок, і отож за одну мить патетичність великого страху перетворилася у страх звичайний, а то й комічний.

— Фотомонтаж,— таке ото перше слово чує Агнешка. І вже аж після того, як з-за приймача з’явилося обличчя: — Добрий вечір!

І гість відразу ж заходжується біля електричної розетки в стіні, поряд отих других злощасних дверей; більше того, ніби випадково, посвистуючи, відчиняє їх навстіж. Не дивиться на Агнешку, не виправдовується, тільки вправно і спокійно закріплює штепсель, лезом ножика запихає дріт антени в щілину підлоги. Вмикає приймач. Скляне очко зеленіє. Крізь тихе потріскування, начебто по піску бігла вода припливу, пробиваються слова й мелодія. «Праворуч міст, ліворуч міст і Вісла долом плине». Музика й останні вісті. Варшава.

— Готово! — підводиться Балч.— Апарат невеликий і не найкращий; «Голосу Америки» не ловить, багато місця не займає, отож практичний і безпечний. Чи ви задоволені, пані?

— Дякую, що завітали.

— Справді?

— Справді. Я чекала вас.

— І уникали мене.

— Ви теж.

Вона сама себе відлупцювала б за оці сказані нею слова, однак промовляє їх. Навіщо ці особисті визнання, докори. Не збагне вона себе. Не збагне й цю людину. Він же влаштовує безконечні скандали, блазнює й нараз вільно, безтурботно з’являється в кімнаті й одним босяцьким жестом розбиває її старанно підібрані оскарження, аргументи протесту, так важко вишикувані обгрунтування для відмови порозумітися. Дивиться на неї й посміхається собі, невинно, з ледве відчутним натяком на бажання прохати пробачення, так, нібито між ними сталася якась дрібна суперечка.

— Не хотів сам набиватися... Нагрішив-таки, визнаю,— мовив.

— А я визнаю, що помилилася тепер, Думала, що ви прибіжите сюди з криком, з лайкою, що, може, навіть ударите...

— Чорт... — Балч не закінчив улюбленої примовки, на мить спохмурнів.— Я б’юся з такими, як сам,— Одначе відразу ж повернувся до тону розпачливого гумору;— Та й боюся ризикувати. Коли ви вже з ковалем, неабияким силачем, справилися, то й мені могло б перепасти на горіхи.

— Це мене порадувало б...

На цей Агнещин вигук він відповів трохи меланхолійною усмішкою:

— Може, колись і спробуємо. А може, й ні. Борюкатися з жінкою — нечемне діло.

— О, прошу пробачення. Я, власне, тільки й люблю чемну, відверту боротьбу. Відкладіть-но, будь ласка, цей аркан!

— А що, він дратує вас? — його руки, що перебирали шнур, нараз застигають.

— Дуже. І якось принижує.

— Будь ласка, будь ласка. Кажіть. Значить, я вас дратую. Чим же ще?

Агнешка розводить руками з