Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан

Піченик мав і бідних, і багатих покупців, і постійних, і випадкових. До своїх багатих покупців він зараховував і двох селян з околиць, один з яких, а саме: Тимон Семенович, садив хміль і щороку, коли приїздили комівояжери з Нюрнберга, Заца[1] і Юденбурґа, укладав кілька успішних угод. Другого селянина звали Микита Іванович. Той виростив не менше, ніж вісім доньок, і одну за одною видавав їх заміж, і кожна потребувала коралів. Одружені доньки — поки що четверо — народили (коли після заручин не минуло й двох місяців) дітей, і то знову були доньки, які теж потребували коралів ще як немовлята, щоб ніхто не зурочив їх. Родини обох селян були найпочеснішими гостями в домі Нісена Піченика. Для доньок, онуків і зятів цих селян крамар мав наготові добру горілку, яку зберігав у скрині, він сам курив ту горілку і приправляв її мурашками, сухою губкою, петрушкою і золототисячником. Інші звичайні покупці задовольнялися звичайною купованою горілкою. Адже в тих краях ніяка справжня купівля не обходилася без випивки. Покупець і продавець пили, щоб оборудка дала обом виграш і благословення. Крім того, в помешканні торгівця коралями ще й тютюн лежав купками на підвіконнях, прикритий вологим промокальним папером, щоб не втрачати свіжості. Адже до Нісена Піченика покупці ходили не так, як ходять люди до крамниці: просто купити товари, заплатити і піти геть. Більшість покупців долали далекий шлях у багато верст і були не тільки покупцями, а й гостями Нісена Піченика. Він пригощав їх горілкою, тютюном, а інколи й годував. Його дружина варила кашу з цибулею, борщ зі сметаною, пекла яблука на решітці, картоплю, а восени каштани. Отже, покупці були не тільки покупцями, а й гостями в домі Піченика. Інколи селянки, шукаючи коралів, які б личили їм, починали співати разом з низальницями, співали всі, і навіть Нісен Піченик інколи мугикав собі під ніс, а його дружина в такт пісні мішала ложкою на плиті. А коли з базару чи шинку поверталися селяни, щоб забрати дружин і заплатити за куплене, крамар і з ними мусив випити горілки або чаю і викурити сигарету. І кожен давній клієнт цілувався з ним, як із братом.

Бо, коли ми інколи п’ємо, то всі добрі та чесні люди — наші брати, а всі милі жінки — наші сестри, і немає ніякої різниці між селянином і крамарем, між юдеєм і християнином, тож лихо тим, хто хотів би заперечити!

Кожного нового року Нісен Піченик був незадоволений своїм мирним життям, але ніхто в містечку Прогродах не помічав цього. Як і всі євреї, торгівець коралями теж двічі на день, уранці і ввечері, ходив до синагоги, відзначав святкові дні, постив у дні посту, одягав пас і сорочку для молитов, похитував тулубом на молитві, спілкувався з людьми, розмовляв про політику, Російсько-японську війну і загалом про все, про що писали в газетах і чим переймався світ. Але в серці він таїв тугу за морем, батьківщиною коралів, і з газет, які двічі на тиждень приходили до Прогродів, просив, бо ж не міг там нічого розібрати, прочитати спершу які-небудь морські новини. Як і про корали, він мав про море вкрай незвичайне уявлення. Хоч і знав, що в світі є багато морів, справжнім, властивим морем, на його думку, було тільки те, яке треба перетнути, щоб дістатися до Америки.

Якогось дня, отримавши коротку відпустку, додому повернувся син торгівця бумазеєю Олександра Комровера, якого три роки тому забрали до війська, і він потрапив до флоту. Тільки-но торгівець коралями почув про повернення молодого Комровера, він мерщій подався до нього додому й почав розпитувати матроса про всі таємниці кораблів, води і вітру. Якщо геть усі в Прогродах були переконані, що молодий Комровер тільки внаслідок своєї дурості дав себе затягти в небезпечний океан, торгівець коралями вважав матроса за обдарованого юнака, якому дісталися честь і щастя стати, так би мовити, товаришем коралів, ба навіть їхнім родичем. Люди бачили, як сорокап’ятирічний Нісен Піченик із двадцятидворічним Комровером руку в руку годинами походжають на Ринковому майдані містечка. «Чого він хоче від Комровера?» — дивувалися люди. «Чого він, власне, хоче від мене?» — дивувався й матрос.

Протягом усієї відпустки, яку матрос міг провести в Прогродах, торгівець коралями майже не відходив від нього. Запитання старого матросові видавалися дивними, скажімо, таке:

— А чи можна в підзорну трубу побачити морське дно?

— Ні, — відповів матрос, — в підзорну трубу дивляться тільки вдалечінь, а не вглиб.

— А чи можна, — знову запитував Піченик, — якщо ти матрос, упасти на дно моря?

— Ні, — відповів молодий Комровер, — на дно моря опускаються тільки тоді, коли топляться.

— Навіть капітан не може?

— Не може й капітан.

— А ти бачив коли-небудь норця?

— Не раз, — відповів матрос.

— А морські тварини й рослини піднімаються інколи на поверхню?

— Тільки риби і риба-кит, що, власне, ніяка не риба.

— Розкажи мені, — просив Нісен Піченик, — яке воно, море.

— Воно повне води, — відповідав матрос Комровер.

— І таке широке, як велика ділянка землі, наприклад, широкий простір, де немає будинків?

— Таке і ще ширше! — відповів молодий матрос. — І таке, як ви кажете: широкий простір, і ніде не видно жодного будинку, хіба дуже рідко, і то аж ніяк не будинок, а корабель.

— А де ти бачив норця?

— Норці є в нас, у військово-морському флоті, — пояснив