Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан

на білих і міцних жіночих шиях, у найближчому сусідстві з живими артеріями, сестрами жіночих серць, коралі оживали, набували блиску та краси й поширювали властиву їм чарівну здатність приваблювати чоловіків і посилювати їхнє любовне жадання. Звісно, давній бог Єгова створив усе сам: землю і тварин на ній, море і всіх істот у ньому. От тільки Левіафану, що обкрутився кільцями навколо джерел усякої води, сам Бог до часу, тобто аж до приходу Месії, довірив порядкувати всіма океанськими тваринами і рослинами, надто коралами.

Після всього, що тут розказано, можна було б подумати, ніби крамар Нісен Піченик був відомий як певний дивак. Ні, цього й близько не було. Піченик жив у містечку Прогродах як непомітний, скромний чоловік, чиї розповіді про коралі та Левіафана сприймали цілком поважно як пояснення фахівця, що, певне, знає своє ремесло, як-от крамар, який торгує тканинами, відрізняє манчестерське сукно від німецького перкалю, а продавець чаю відрізняє російський чай відомої фірми Попова від англійського чаю, який постачає не менш відома фірма “Lipton” із Лондона. Всі жителі Прогродів та околиць були переконані, що коралі — живі тварини, а за їхнім розвитком і життям у морських глибинах наглядає первісна риба Левіафан. Тут навіть годі сумніватись, бо ж про це розповідав сам Нісен Піченик.

Вродливі низальниці в домі Нісена Піченика часто працювали до пізньої ночі, а інколи й після півночі. А коли вже виходили з дому крамаря, він сам починав дбати про своє каміння, тобто своїх тварин. Спершу перевіряв разки, які нанизали дівчата, потім рахував купки ще не розкладених і вже розкладених за типом і розміром коралів, згодом починав сам сортувати їх і своїми міцними та чутливими пальцями з рудуватими волосинками обмацувати, полірувати, гладити кожну окрему коралину. Траплялися коралі з червоточинами. Вони були з дірками в місцях, де тих дірок аж ніяк не мало бути. За такими коралами безтурботний Левіафан колись не приглянув. Щоб дорікнути йому, Нісен Піченик запалював свічку, тримав над полум’ям шматочок червоного воску, аж поки той ставав гарячим і текучим, і тонесенькою голочкою, набираючи воску на вістря, затикав червоточини на камені. При цьому похитував головою, немов не розуміючи, як такий могутній Бог, як Єгова, міг такій легковажній рибі, як Левіафан, доручити нагляд за коралами.

Інколи, з чистої радості від каміння, Піченик сам нанизував коралі, аж поки сірів ранок і наставала пора проказати ранкову молитву. Праця анітрохи не змучувала його, він не відчував кволості. Дружина під ковдрою ще спала. Він коротко і байдуже поглядав на неї. Він ані ненавидів, ані любив її, вона була однією з численних низальниць, які колись працювали в нього, але не така гарна й принадна, як більшість їх. Уже десять років, як він узяв шлюб із нею, а вона не подарувала йому дитини, хоча тільки це мало б бути її завданням. Йому була б потрібна плідна жінка, не менш плідна, ніж море, на дні якого росте так багато коралів. А його дружина виявилась висохлим ставом. Нехай собі спить сама скільки завгодно ночей! Закон дозволив би Піченику розлучитися з нею, але тим часом він уже збайдужів до дітей і дружини. Він любив коралі. А втім, якась непевна туга засіла в його серці, і він не смів назвати її: Нісен Піченик, що народився і виріс у глибинах найглибшого континенту, тужив за морем.

Так, Піченик тужив за морем, на дні якого росли корали, чи, на його думку, радше совались там. Але ніде й близько не було людей, із якими він міг би поговорити про свою тугу, тож він був змушений ховати її в своїй душі, як і море, що ховає в собі корали. Він чув про кораблі, норців, капітанів і матросів. Коралі прибували до нього в добре запакованих ящиках, від яких ще тхнуло морем, з Одеси, Гамбурга або Трієста. Державний писар на пошті провадив замість Піченика його ділове листування. Піченик докладно вивчав барвисті марки на листах далеких постачальників, перше ніж викинути конверти. Він ніколи в своєму житті не виїздив із Прогродів. У цьому містечку не було ані річечки, ані ставка, тільки болота навколо, і можна було чути, як під зеленою поверхнею води щось булькає, але ніхто ніколи не бачив, що саме. Нісен Піченик уявляв собі, ніби існує якийсь потаємний зв’язок між прихованими водами боліт і могутніми водами широкого моря, тож навіть тут, у глибочіні боліт, можуть рости корали. Піченик знав, що одного разу, коли він висловив цю думку, з нього глузувало все містечко. Відтоді він замовк і вже не згадував про свою теорію. Інколи він мріяв, що широке море — він не знав, яке, бо ніколи не бачив географічної карти і всі моря світу були для нього просто широким морем, — коли-небудь затопить Росію, і то якраз ту половину, де він живе. Тоді б море, до якого він ніколи не сподівався дістатись, прийшло б до нього, могутнє невідоме море з незмірним Левіафаном у своїх глибинах і з усіма своїми солодкими, терпкими і солоними таємницями.

Шлях від містечка Прогродів до маленької станції, куди тричі на тиждень приїздив потяг, пролягав між боліт. Нісен Піченик завжди, навіть коли не чекав партії коралів і навіть у дні, коли не приходив потяг, ходив на вокзал, тобто до боліт. Він стояв на краю трясовини годину, а то й довше, і уважно дослухався до кумкання жаб, наче вони могли розповісти йому про життя в болотній глибіні, і часом йому справді здавалося, ніби він отримав якісь повідомлення. Взимку, коли болота замерзали, він навіть наважувався ступити на них ногою, і страшенно тішився цим. У гнилому запаху боліт він, повнячись передчуттів, упізнавав терпкий дух широкого моря, а тихий і жалюгідний булькіт підземних вод перетворювався в його чутливих вухах у бурхання височезних синьо-зелених хвиль. Але в містечку Прогродах ніхто не знав про все, що відбувалося в душі торгівця коралями. Всі євреї вважали, що він такий, як і вони. Хтось торгував тканинами, хтось гасом, один продавав молитовне вбрання, другий — воскові свічки та мило, третій — хустки для селянок і цизорики: один навчав дітей молитися, другий — рахувати, а третій торгував квасом, кукурудзою і вареними бобами. І всім їм здавалося, ніби Нісен Піченик такий, як і вони, але торгує коралями.