Пауло Коельо - Переможець завжди самотнiй

еґоїстичних світах, будують плани на життя, в які не включають ближнього, вони вважають, що планета — це лише клапоть землі, який треба обробляти й досліджувати, вони підкоряються лише своїм інстинктам та бажанням, анітрохи не турбуючись про колективний добробут.

Він не руйнує свою родину, він лише хоче залишити кращий світ у спадок своїм дітям, яких мріє мати. Світ без наркотиків, без війн, без скандальної торгівлі сексуальними послугами, світ, у якому любов буде великою силою, що об’єднуватиме подружжя, племена, народи й релігії. Єва не може не зрозуміти його — хоч нині їхній шлюб і переживає кризу, яку, безперечно, наслав на них злий дух.

Наступного дня він попросив свою секретарку повідомити психіатра, що скасовує свої консультації — у нього накопичилося багато інших важливих справ. Він опрацьовує великий план очищення світу, він потребує допомоги й уже налагодив контакти з групою, яка погодилася працювати на нього.

Але через два місяці жінка, яку він кохав, покинула його. Немає сумніву, що злий дух опанував її цілком і остаточно. Бо інакше він ніяк не міг би пояснити деякі дивні особливості її поведінки.

Він повертається до реальності Канна, почувши скрегіт відсунутого стільця. Перед ним стоїть жінка з келихом віскі в одній руці й сигаретою в другій. Добре вдягнена, але вочевидь уже п’яна.

— Можна мені тут сісти? Усі столи зайняті.

— Ви вже сіли й без мого дозволу.

— Це неможливо, — каже жінка таким тоном, ніби вони вже давно знайомі. — Просто неможливо. Поліція вигнала мене зі шпиталю. А чоловік, задля зустрічі з яким я була в дорозі протягом цілого дня, винайняла кімнату в готелі, заплативши за неї вдвічі дорожче, тепер перебуває між життям і смертю. Наркотики!

Вона з поліції?

Чи те, про що вона говорить, не має ніякого стосунку до його недавніх роздумів?

— А що ви — ні, будьмо краще на «ти», — а що ти тут робиш? Тобі не жарко? Чом би тобі не скинути піджак — чи ти хочеш похизуватися своєю елегантністю?

Люди завжди самі обирають свою долю. І ця жінка щойно зробила те саме.

— Я завжди ношу піджак — незалежно від температури. А ви — актриса?

Жінка сміється сміхом, близьким до істеричного.

— Можна сказати й так. Атож, я актриса. Я граю роль людини, яка з підліткового віку плекала мрію, виросла з нею, віддала сім років свого жалюгідного життя на боротьбу за те, щоб здійснити її, заклала свій дім, працювала як проклята…

— Я знаю, що це таке.

— Ні, ні, ти не знаєш. Це означає вдень і вночі думати про одне й те саме. Ходити туди, куди тебе не запрошують. Тиснути руки людям, яких ти зневажаєш. Телефонувати раз, двічі, десять разів, поки тобі не вдасться привернути до себе бодай найменшу увагу тих, хто не наділений і десятою частиною твого таланту й твоєї мужності, а проте спромігся досягти певного становища й вирішив помститися всім іншим за ті невдачі, які довелося йому витерпіти у своєму особистому житті…

— …і не знати у своєму житті іншої радості, як безперервна гонитва за тим, чого ти жадаєш. Не знати жодних розваг. Нічим іншим не цікавитися. Й, у кінцевому підсумку, зруйнувати свою родину.

Жінка скинула на нього переляканим поглядом.

— Хто ви? Як ви зуміли прочитати мої думки?

— Я саме про все це думав, коли ви підійшли. Можете й далі називати мене на «ти». Думаю, я зможу допомогти вам.

— Ніхто мені не зможе допомогти. Єдина особа, яка могла б це зробити, нині лежить у відділенні інтенсивної терапії шпиталю. І з тих скупих відомостей, які мені пощастило роздобути, перш ніж приїхала поліція, він навряд чи виживе. О, Господи!

Вона допиває те, що залишилося на дні склянки. Ігор знаком кличе офіціанта. Той ігнорує його і йде обслуговувати інший столик.

— Я завжди у своєму житті віддавала перевагу пустопорожнім словам хвали перед конструктивною критикою. Будь ласка, скажи мені, що я гарна, що я дуже здібна.

Ігор сміється.

— Звідки ви знаєте, що я не зможу допомогти вам?

— То ти, можливо, дистриб’ютор фільмів? Можливо, маєш контакти в усьому світі, маєш кінотеатри в усіх регіонах планети?

Схоже, вони обоє думають про одну й ту саму особу. Якщо це справді так і якщо це пастка, то втікати пізно — за ним уже пильно стежать і його заарештують, щойно він підведеться зі стільця. Ігор відчуває, як шлунок йому стискається, але чому він такий наполоханий? Адже лише кілька годин тому він сам намагався безуспішно віддатися в руки поліції. Він тоді обрав для себе роль мученика, запропонував Богові принести в жертву свою свободу, але Всевишній його жертви не прийняв.

А тепер, можливо, Небеса змінили свою думку.

Йому потрібно продумати, як захистити себе від подій, що зараз розгортатимуться: підозрюваного впізнали, жінка, яка прикидалася п’яною, вийде на передній план і дасть свідчення. Потім до зали увійде ще один чоловік і надзвичайно чемно попросить його відійти для невеличкої розмови. Він відрекомендується працівником поліції. У кишені Ігоря вони знайдуть щось подібне до тієї ручки, у яку вставляють перо, й ця річ не викличе жодних підозр — але там-таки лежить «беретта», що відразу викаже його. Перед очима в Ігоря в одну мить пробігає все його життя.

Застосувати пістолет і почати відстрілюватися? Але поліціянт, що розмовлятиме