Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

яка пильнує дитину боковим зором, миттю опиняється поруч, ляскає дитя по руці, не сильно, але має відчути, і нагадує говорене багато разів: «Жижа! Не можна! Жижа!» Ображене починає рюмсати, та матуся невблаганна…

— Назад!

Птаху штовхнули вбік, мов м’яч, доклавши максимум сили. Рівновагу втратив відразу, упав на сніг, боляче забивши всю ліву сторону, та не лежав — порачкував чимдалі, на безпечну відстань. Ззаду бахнуло, вечір коротко спалахнув, хоч вогню кругом не бракувало. Птаху трошки оглушило, він ткнувся лицем у сніг, закриваючи руками голову, та вже наступної миті став на чотири, тоді звівся на рівні, різко відсторонивши лютого Ігоря Щербаня.

— Куди преш! — рявкнув той.

Його крик не зміг перебити вибухи шумових гранат, відчайдушне й дружне гуркотіння палицями по залізних пожежних діжах, які виставили серед вулиці Грушевського барабанщики в жовтих та оранжевих касках, вигуки: «Банду геть!» і механічне й монотонне бубоніння:

— Громадяни! Ваші дії незаконні! Ви повинні припинити порушувати громадський порядок і розійтися по домах! Громадяни! Ви порушуєте спокій! Громадяни! Ви порушуєте закон! Ваші дії підпадають під статтю Кримінального кодексу України…

— Пішов нахер, підарас! — почулося зовсім поруч, з правого боку, від бровки тротуару.

Горлав високий молодий повстанець у залізній армійській касці, зсунувши на підборіддя респіратор. Вигукуючи, нахилився, подався вперед, підхопив із землі шматок бруківки, замахнувся, різкий кидок — каменюка полетіла на голос. Він навряд чи хотів у когось вцілити, аби заглушити безбарвні заклики. Як і більшість тих, хто підтягнувся під вечір на Грушевського, чоловік не знав, чи правильно чинить, — та дуже хотів щось зробити, випустивши нарешті лють, яку пружиною стискав уже майже шістдесят днів.

І не він один.

З цього майданівця ніхто не брав прикладу. І він нікого не наслідував. Хто першим почав довбати ломом вуличну бруківку, Птаха не бачив й подумав: навряд чи колись це буде відомо. Богдан узагалі не знав, чи треба встановлювати особу тієї людини. Не думав, що буде завтра і чи буде бодай якесь завтра у відчайдушному войовничому спалаху біля стадіону «Динамо».

Почалося неочікувано.

Серед білого від свіжого снігу, морозяного, по-справжньому водохресного дня, тут, здається, так далеко ніхто з присутніх не заглядав.

Передові загони стягували до щойно утвореної лінії фронту все, з чого можна будувати барикаду й чим зміцнювати її. Завзяті чоловічі гурти дружно й мовчки бралися за рекламні борди, лавки на транспортній зупинці, основи самої зупинки, вивертали з бруку й волочили на передову. Від Майдану на саморобних санчатах, нашвидку зігнутих, зроблених із порізаного бляшаного риштування, волочили по притрушеному снігом льоду білі мішки з піском та камінням. Тут же, поруч, дівчата й старші жінки, перекинувши поперек тулубів шлейки своїх сумок та сумочок, у чотири руки тримали мішки, куди чоловіки, закусивши від зосередження губи, насипали не знати звідки взятими лопатами сніг. Натоптавши, передавали черговому, хто надходив, допомагали наддати на спину, і той, ковзаючи й намагаючись не впасти з цінним вантажем, пер будівельний матеріал убік стадіону.

Біля Птахи з двох сторін виросли, ніби з-під землі, дівчата в червоних жилетах, білих марлевих масках і такого ж кольору касках із жирно намальованими червоними хрестами.

— Поранений? — крикнула одна, смикнувши його за руку.

— Дурний! — голосно відповів за нього Щербань.

— Дорогу! — почулося ззаду.

Усі сипонули врізнобіч, даючи пройти медикам. Четверо чоловіків у протигазах тягнули, тримаючи брезентове полотнище за краї, пораненого із закривавленим лицем. Дівчата, відразу забувши про Птаху, кинулися за ними. На спинах двох санітарів зеленим світилися в темряві літери — МНС.

Коли група відійшла, Щербань відважив Птасі по шиї, тепер уже відчутніше.

— Ти чого!

— Нічого! Не бачив гранати? Скільки раз тебе, дурня, учити — рота відкрив, вуха закрив, нахер від неї пішов! Він лізе! Куди лізеш? У війну не награвся?

— Я не грав ніколи, — буркнув Птаха, потираючи забиту шию.

Не ображався.

Щербань усе правильно зробив, а він сам — справді ідіот. Узагалі, без Ігоря та його компанії Птаха свого життя вже не уявляв. Хоч ще на початку грудня боявся: знову виринуть із сутінків, почнуть пресувати сильніше, адже до того капітана Драчука, попри погрози, не сходив. Нині ж це була його команда. Тепер, коли спортсмени поруч, знав напевне, що означає, коли хтось каже: «Роби, як я».

…Вони все ж з’явилися біля його будинку за три дні після невдалого штурму Майдану беркутівцями.

Так само прорізали вечір автомобільні фари, з машини знову вийшло троє, гукнули його, і Птаха впізнав Щербаня, Графа й Батона. Своєю появою нагадали йому про якесь інше, давно забуте життя, яке, здавалося, уже ніколи не повернеться. Проблеми з наркоманом Вітею, котрий обікрав дівчину, його старшим братом Ігорем, який силою примушував Богдана Пташука забрати заяву, капітаном міліції Драчуком, із яким брат злочинця підтримував дивні стосунки, — усе відійшло на другий, як не далі, план.

Птаха тоді навіть